Наче вершкове масло…

Що буде, коли запаленого сірника занурити у витончений бокал з дорогим вином?

Вогонь дуже швидко згаснув, лишивши чорні крапельки сажі на темно-червоній поверхні, що коштує, наче святкова вечеря сім’ї середніх достатків.

– Навіщо ви це зробили? – скривилася підстаркувата пані, елегантно затуляючи великим і вказівним пальцями кирпатого носика.

– Воно ж смердить!

– Дуже прошу пробачити, – схилив винувато голову. – Я тільки хотів подивитися, що після себе лишає палке кохання, коли у ньому згасає пристрасть. (…)

Посмішки, які мають свою ціну

Знаю, де шукати диявола!

Незнайомий старий зненацька вчепився за мою руку і потягнув до себе, дихнувши брудом і перегаром прямо в лице.

– Ти ж його побачити хочеш, правда?

– Перепрошую?

– Не кричи. Він чекає на тебе, там.

Старий махнув рукою у бік торгового центру.

– Всі вже там – і ангели, і чорти. Шпацерують вздовж розфарбованих бутіків, зазираючи людям в душі. Кожен шукає своє. (…)

Ангел пив…

Дощ вперіщив раптово, немов земля перевернулася догори дригом і ріки, моря, озера ринули вниз. Суцільна стіна води не дозволяла навіть розгледіти пальці витягнутої руки. А від потужного грому, що розірвав навпіл повітря, злякано заволали сигналізації кинутих бездушними водіями просто неба автівок.

– От оказія! – прокричав поруч незнайомець, намагаючись відкрити поламану парасольку. – Потримаєте?

Вручивши мені ту парасольку, заліз рукою за пазуху брезентового плаща і дістав звідти ще одну.

– Ну ж бо! – щосили натиснув на кнопку. Парасолька слухняно клацнула і відкрилася, заховавши нас від холодної осінньої зливи. (…)

Сповідь п’яного бога

Джерельна, чиста вода… Нахилився і жадібно припав до неї.

– Не зрівнятися! Не зрівнятися їй з такою, що вібрала в себе іржу та бруд, – захоплено вигукнув, не відриваючись від тоненької цівки, що витікала з рота застиглого в камені лева. Та голос мій розчинився в повітрі, не зачепивши жоднісінької душі.

Довкола була пустеля.

Ні, не голий пісок і каміння. Тут височіла трава, а квіти наче палали яскравими барвами. Невеличка галявина з джерелом загубилася серед густого лісу, що буяв пишним зеленим листям. (…)

Русалка

Вечір… Чи, може, ранок? Їх легко так переплутати, якщо весь час пірнати у темних глибинах моря і виринати назовні, тільки щоб милуватися зорями.

– То вечір усе ж, чи ранок? – замислилася русалка і всілася на краєчок пласкої скелі біля самого берега.

– Перепрошую, ви самотня? – зненацька почувся чийсь незнайомий голос. Русалка аж здригнулася з несподіванки. (…)

Смок

Марево… Тютюновий дим розповзається у повітрі чудернацькими візерунками.

– Перепрошую, у нас курити не можна.

– Та невже? Може, зробите вийняток?

– Доведеться або загасити, або піти.

Дівчинка… Дуже ще молода, тендітна. В голові лише правила, принципи і бажання працювати сумлінно за якісь копійки. Якось сумно це…

– Заплатити, аби дозволили? – дістаю з гаманця пару крупних купюр, заглядаю у повні рішучості очі. (…)

Таємниця кульбаби

Нам завжди брешуть…

Так вийшло і цього разу. Технології, що мали дарувати свободу, перетворили світ на величезну тюрму. І ми сидимо у камерах на одного ув’язненого й завзято перестукуємось по стінах.

– Що у вас на думці? – прискіпливо цікавиться наглядач й одразу попереджає:

– Але за неправильну думку – карцер! (…)

До кінцевої

Ми усі пливемо в одному човні, – любив промовляти старий. – Як не усвідомиш цього, не виживеш.

А потім помер.

Не вижив, хоча, наче, правильно усвідомлював усі тонкощі життя.

– Чого такого старого везти в лікарню? – байдуже махнув рукою лікар швидкої і, вколовши якісь вітаміни, пішов рятувати чуже життя. Не знав той лікар ані про човен, ані про необхідність усвідомлення очевидної істини, що у світі все взаємопов’язане і впливає одне з одного. (…)

Дорога

У вас немає майбутнього, – запевнив роботодавець і заглибився у папери, даючи зрозуміти, що розмову завершено.

– Але… – не здаюся я.

– Ніяких але. Ви в паспорт свій заглядали? Вам скільки років?

– До чого тут вік? – виправдовуюся.

– До того, що вкладати кошти у ваш розвиток безперспективно, бо через якийсь десяток літ підете на пенсію. Бажаю успіху в іншому місці! (…)

Ліла

Все почалося з невгамовного бажання новонародженого божества творити і насолоджуватися творінням. Його пристрасть була подібна величезному спалаху, а щирий, веселий сміх ще й досі лунає у найвіддаленіших куточках всесвіту. Божество нетерпляче ляснуло в долоні, і в навколишньому ніщо з’явилася фігура людини з довгою, густою і чорною наче смола бородою.

– Барзілай до ваших послуг. Чого бажаєте? – Людина галантно вклонилася стрибаючому від радості божеству.

– Всього! – Задерикувато крикнуло божество. – Всього, всього, всього!

– Давайте почнемо з зірок, – запропонував Барзілай. – Не хотілося б, знаєте, ось так загубитися у пітьмі. (…)