Подивіться налєво.

Слухняно, мов по команді, туристи вивернули голови.
– Там встановлена шибениця. Он, бачите?
Туристи кивнули.
– Найпопулярніша принада нашого міста, – вів далі екскурсовод. – Не склалось у когось, скажім, життя, – голову у петлю, натиснути на червону кнопку. Навіть автоматична утилізація інстальована, щоб не лякати перехожих покійниками.
– Але ж це не гуманно? – обурилися туристи.
– Тоді, вибачте, гуманно що? – здивувалась екскурсовод. – Хай собі далі мучаться, хай живуть і отруюють душі іншим? Я, наприклад, горжуся тим, що завдяки такій інсталяції наше місто отримало горду назву: “Санітари полів”…
 
– Пане мер, пане мер!
Високий мужчина важно чимчикував провладними коридорами.
– Це неймовірний успіх, пане мер! Про нас пише майже уся світова преса. По радіо, на телебаченні розгортаються палкі дискусії…
– Мене не цікавлять люди, тільки цифри, – роздратовано відмахнувся мужчина. – Що у нас з надходженнями в казну?
– Туристичні потоки зросли. Але нарікань багато, що жодного разу не бачили інсталяцію в дії, – заклопотано гортала папери підстаркувата анорексичка з бляклим волоссям, скрученим гулею на голові. – Отже, у перспективі ризикуємо втратити…
– Інсталяція не працює? – перебив мер.
– Тобто… Працює, двічі перевіряли, – запевнила анорексичка, знову зашарудівши паперами. – Просто нема бажаючих…
– Як немає? – здвинув суворо брови чоловік. – Ну то займіться вирішенням проблеми. Влаштуйте PR-кампанію, проведіть соціальну рекламу. Чому я маю думати замість вас?..
 
“ЖИТТЯ НЕ ВАРТЕ ТВОЇХ ПРОБЛЕМ!” – нагадувала велика розтяжка у центрі міста.
– Червона кнопка – відповідь на питання, – голосили підлітки, роздаючи безкоштовні буклети.
– “Lacrimosa dies illa” – лилося з динаміків міського транспорту.
“Повернемо туристичну славу нашого міста!” – цитували газети промову міського очільника, виписану дбайливими журналістами.
– Не вистачає пенсії? Нещасна любов? Діти зросли алкоголіками, наркоманами? Чого тоді ще чекаєш від такого життя? – цікавились риторично клоуни на півставки, напнувши великі чорні маски із довгим клювом…
 
– Ну і що там? – поцікавився заклопотаний мер, підпилюючи манікюрним ратфілем зламаний ніготь.
– Туристичний прибуток зріс у декілька раз, кількість газу, затраченого на кремацію, в межах, закладених у бюджет, – рахувала анорексичка, щоразу струшуючи гулею. – Відкрита додаткова вакансія сажотруса – один не вправляється. От тільки…
– Що там знову не так? – насупився мер.
– Демографічна ситуація. Смертність зросла, народжуваність…
– Як розвантажилися при цьому пенсійні фонди, зменшилась кількість виплат по безробіттю? Скільки разів казати: цікавлять цифри! – відчеканив мер, роздратовано гепнувши кулаком…
 
– Ну, я пішов.
Зробив несміливий крок, немов заворожений, не зводячи очей з мотузки, що бовталася від вітру у різні боки.
– Пішов… – повторив про всяк випадок і озирнувся – чи ніхто не пробує зупинити? Але туристи вже затамували подих, приготувавши камери, телефони.
– Іду я, – голосно попередив.
– То швидше, бо акумулятор вже майже сів! – пожалівся хтось.
Вдихнув на повні груди повітря, просунув голову у петлю…
– Де ця проклята кнопка?
– Зліва, підсвічена!
– Ясно.
Торкнувся пальцями. Замиготіли спалахи. Варто іти, чи ні?..
– Ну ти вже скоро? Інші ж стоять, чекають!..
 
– Життя. Чи є воно по-справжньому цінним? – замислено мовив диктор у мікрофон. – Одні країни покривають для громадян багатотисячні рахунки на лікування, інші – перетворюють масові вбивства на національну ідею. Але у світі не засуджуються суспільства, що прагнуть смерті. І держави, які рятують життя, не називаються еталоном. Світом панують цифри… Тоді чому така проста інсталяція, що надає можливість реалізації права самостійного вибора, викликає так багато обурення й несприйняття? Навіщо оцей цинізм? З нами сьогодні в студії…