Пані, прошу, виходьте.

Довговолоса білявка в короткому білому кожушку обережно вилізла із блискучої чорної автівки, поправила рожеву шкіряну сумочку із золотим логотипом і зацокала шпильками до ресторану. Послужливий водій зачинив за нею двері та, дозволивши собі нарешті зняти з обличчя посмішку, вмостився на пасажирське крісло, натягнув чорну кепку на очі і задрімав.

– Певно та курка важна, – заздрісно мовив дід із брудним волоссям, притулившись спиною до холодної мокрої стіни і стискаючи обома руками стару металеву кружку.

– Заздриш їй? – поцікавився незнайомець у темних окулярах, вбраний у шкіряний плащ.

– Ну а як же? – здивувався дід. – Пані може поїсти все, що заманеться. А я маю оце збирати гроші на хліб.

– Гріх жалітися, винен сам, – холодно одказав незнайомець. – Скільки разів життя відкривало двері, але ти не хотів іти?

– Та знаю, така вже доля… – потайки посміхнувся дід, намагаючись вдати сум. – То може пан допоможе копійкою старому дурню?

– Маєш останній шанс поміняти життя. Тож не прогав, – мовив незнайомець і обережно торкнувся старого вказівним пальцем. Той раптом вигнувся, наче вдарило струмом, і, закотивши очі, поволі опустився на тротуар.

– Що з ним? – стривожено вигукнув якийсь випадковий перехожий, відштовхуючи незнайомця в бік. – Негайно викликайте швидку!..

– Пане, прошу, меню…

Офіціант улестиво посміхнувся.

– Чи бажаєте аперитив? До фірмових страв безкоштовно.

– Покличу, – коротко відповів незнайомець. Офіціант мовчки відійшов. Білявка в білому кожушку сиділа за невеличким столиком у кутку і набирала щось на телефоні, вистукуючи довгими нігтями по екрану та неквапливо сьорбаючи вино.

– Чорт, бісова погода, – невдоволено бурмотів огрядний велетень у жмаканій сорочці, що сидів одразу біля вікна, роздратовано копирсаючись виделкою у салаті. – Тільки дощі, дощі… Офіціанте, можна й мені вина?

– Маємо дуже великий вибір столових вин, – послужливий офіціант вже поспішав до нього з винною картою.

– Мамо, ви отримали гроші? – раптом поцікавилася білявка у телефон. – Ні, не хвилюйся за мене… Крістіан відлетів у відрядження до вік-енду, вийшла трохи розвіятися… Звісно щаслива, ма! Краще скажи, як пройшов останній курс лікування?

По засмаглій щоці потекла несмілива сльоза. Долоня із золотим браслетом на зап’ястку поспішила негайно стерти її з життя, нервово перебираючи пальцями.

– А можна звичайної вареної картоплі, шмат оселедця і грам двісті горілки? – поцікавилася білявка, відклавши трубку. Офіціант з розумінням кивнув і зник на кухні.

– Оселедець, горілка… Хто тебе поцілує після такого? – насмішливо зауважив огрядний велетень.

– Замовкни, га? – гаркнула білявка, намагаючись підпалити тонку дамську сигару дешевою запальничкою, що знервовано витанцьовувала у тремтячій руці.

– Ось, – незнайомець обережно підсів навпроти й простягнув запалений вогник.

– Прочитайте мені ще лекцію про шкоду паління, – сердито попрохала білявка. – Маю настрій пити сама, не затримую.

– Люди вміють іноді дивувати, – одказав незнайомець. – Дайте товстуну шанс.

Білявка здивовано глянула на темне скло окулярів.

– Та плювати мені на нього!..

Незнайомець мовчки приклав палець до рота і виразно вказав на двері, у які несміливо зайшов змоклий замурзаний хлопчик.

– Можна бодай хлібинку? – жалібно вимовив до огрядного велетня, зазираючи до тарілки.

– Звісно можна! Сідай. Кляті дощі… Не мерзнеш?

– Трохи…

Хлопчик сів на стілець. Велетень простягнув йому меню.

– Вибери, що захочеш. Пригощаю…

– Е, ні-ні-ні! – закричав зненацька офіціант, вибігши з кухні.

– Киш звідси, киш! – замахав руками, підбігши до малюка. Той злякано втиснувся у стілець.

– Що за жести? Що це ви робите? – насупився велетень.

– Нашим гостям неприємно бачити бідність! – пояснив офіціант.

– Так краще?

Велетень стягнув з себе светра і накрив ним хлопчика.

– Малий підійшов до мене, я – ваш клієнт. Віднесіться до нього з повагою, – зажадав товстун.

– Як накажете, – поступився офіціант. – Отже, що бажає молодий пан?

Хлопчик обережно тицьнув пальчиком у меню. Офіціант криво посміхнувся.

– Як тільки можна бути таким нелюдом? – обурювався велетень. – Їж-но, хлопчику. Їж…

І підштовхнув до малого тацю з нарізаним хлібом.

– Зараз ще принесуть. Виріс у інтернаті, знаю, що воно як…

– Отже, це у нас перший!

До ресторану раптом увірвався молодик з камерою в руці та, підбігши до ошелешеного товстуна, почав знімати його з усіх боків.

– Проводимо соціальний експеримент: як відносяться люди до бідно вдягненої дитини. Ви перший, хто повівся з хлопчиком людяно. Тож підписники дуже бажають знати: що змусило так вчинити?

– Дядьку, ви – класний! – відмітив хлопчик, піднявши великий палець догори.

– Та йдіть, щоб очі мої не бачили! – заволав велетень, спересердя зіскакуючи на ноги. – Знайшли в що гратися, дурні…

– Уже йдемо, не нервуйтеся.

Молодик взяв малого за руку, обидва побігли геть.

– Печена качка з яблуками у медовому соусі, – урочисто оголосив офіціант, виносячи страву, і поставив тацю на стіл до товстуна.

– Замовлення вашого гостя, – натякнув, не ховаючи переможної посмішки.

– От і маєш… – розгублено мовив товстун, приречено розглядаючи качку.

– Офіціанте, – тихо покликав незнайомець.

– Слухаю пана? – миттю підскочив той.

– Скільки вам років?

Офіціант здивовано звів брови, не наважуючись прибрати з обличчя посмішку.

– Хіба то має значення?

– Ціле життя попереду, а ви дозволяєте собі так цинічно знущатися із людей. Хіба можна? – похитав головою незнайомець.

– Пан бажає щось замовляти? – відчеканив офіціант.

– Замовляю для тебе випробування нещастям, аби пошматувало серце. Може, як почне кровоточити, принаймі розумітимеш диваків? – припустив незнайомець.

– Та йдіть ви!

На хвильку чергову посмішку змінила гримаса ненависті. І щезла, поступившись місцем новій масці.

– Принести пану рахунок?..

– І що, ви дійсно здатні насилати нещастя? – скептично мовила білявка, наливаючи в чарку горілку з кришталевого графина.

– Маю таку професію, – винувато відповів незнайомець. – Не найкраща у світі робота, але дозволяє глибше вивчати людей.

– Хто ж ваш роботодавець? – поцікавилася білявка і голосно засміялася.

– Той, хто змусив вас від безвиході продаватися підстаркуватим багатіям, аби відшукати гроші на лікування брата.

– То ви мене підслуховували? – розлютилась білявка. – Слідкували та шпигували? Мерзенний…

– Тихіше, пані. Забагато уваги до наших скромних персон, – примирливо попросив незнайомець. – Крім того, маю дуже хорошу звістку. Вашу жертву зараховано. Отже, віднині – вільні!

Телефон білявки раптом задзеленчав, змусивши дівчину стривожено притулити його до вуха. Незнайомець піднявся з-за столу і неквапливо підійшов до товстуна.

– Не смачні тут фірмові страви, так?

Виразно кивнув на качку.

– Щось не лізе у горло, – ображено мовив велетень.

– То все кляті дощі, зіпсували вам апетит, – співчутливо сказав незнайомець. – Чи досі як відчуваєте біль, образу, то ховаєтеся під ковдрою й переконуєте себе, що це всього лише неприємний, холодний дощ, який скоро минеться?

– Звідки то вам відомо? – рознервувався велетень.

– Окуляри із темним склом – найкращий винахід людства, – відповів незнайомець. – Ніхто не бачить ваших очей і не читає в них те, що хочеться приховати.

– Та все ж… – не вгамовувався велетень.

– Досить на вашу самотню долю клятих дощів. Вже достатньо від них намучились і за це заслужили сонце.

Незнайомець поклав долоню велетню на плече. Той востаннє вдихнув повітря і зм’як, розчиняючись у яскравому світлі ламп.

– Що це зараз було? – спробував зрозуміти офіціант, витріщаючись на спустошене крісло.

– Але хто за нього заплатить?

– Вистачило ж розуму придумати, як помститися чоловіку за піклування про хлопчика, що насправді просив яєчню. І тут уже вигадаєш щось, – знизав плечима незнайомець.

– Мамо? То що ти кажеш?.. – голос білявки недовірливо забринів, а змучене обличчя вперше за кілька років розпливлося в забутій посмішці, сповненій радості.

– Лікарі нічого не розуміють? Та до біса тих лікарів!..

– Все, напевно, – тихо одказав незнайомець, востаннє озирнувшись довкола. І повільно пішов на вихід.

– Зачекайте! – ухопив його за руку офіціант. – Я не знаю, що зараз відбулося, але мусить хтось заплатити…

І перелякано крикнув, помітивши, що насправді стискає руками пусте повітря…

– То хто мій новий сусід? – поцікавився чистий, охайний дід у немолодої медсестри. Металева кружка з монетами досі стояла поруч, на лікарняній тумбі.

– Звідки знати? – знизала плечима та.

– Моє сонечко – найрозумніше на світі, – кокетливо проворкотав дід.

– Здається, наче працює офіціантом. Підозра на пухлину, – посміхнулася медсестра. – Тільки я тобі не казала…

– То я ж дурний, про все уже і забув, – підморгнув дід. – Одне пам’ятаю тільки – як сильно тебе люблю…