Холодно…
Голі стіни вкрилися льодом. Десь у іншому світі сумно завивав вітер, закидаючи час від часу лапаті сніжинки в прямокутні отвори попід стелею. І якщо щастило піймати їх на язик, то можна було з насолодою випити чисту, майже джерельну воду.
Худорлявий довговолосий дід мостив незграбну споруду з уламків битої цегли, посміхаючись, мов дитина, що бавиться кубиками. Нарешті, склавши уламки докупи, намалював палаюче полум’я чорним шматком обгорілої деревини.
– Гарний вийшов камін, – задоволено пробурмотів, вмощуючись на кам’яну підлогу. І, схрестивши кістляві пальці, задивився на грубі контури намальованого вогню.

Відразливий скрегіт зненацька порушив тишу, заповнивши увесь невеличкий простір. Старі металеві двері поволі посунулися і до кімнати війшов незнайомий підліток, тримаючи на витягнутій руці замурзану миску.
– Не слухати, не дивитися… – перелякано шепотів, затуливши долонею очі. Тонкі губи старого скривилися у ледь помітній посмішці.
– Пане Гжеши, візьміть вашу їжу.
Несформований баритон, що зривається на фальцет.
– Поклади на камін, аби трохи нагрілася, – наказав старий.
– Для цього треба розплющити очі, – заперечив голос. – Чому би пану просто не взяти миску?
Старий тихо пирснув зо сміху і, не спромігшись втриматися, гучно зареготав.
– Хочеш, аби руку тобі відгриз?
– Най пан Гжеши – найпотворніша в світі істота, але не злий! – невпевнено одказав юнак.
– Значить, люди тобі збрехали. Але навіщо? – в’їдливо запитав старий. – Може, плювати хотіли на твоє життя? До того ж, мертвій прислузі не треба платити.
– Не слухати, не дивитися… – нагадав до себе юнак, ще щільніше притиснувши долоню до очей.
– Не бачити і не чути! – роздратовано проревів старий, клацнувши довгими іклами. – Хто звелів до мене прийти?
– Не знаю, пане! Не знаю, – юнак нарешті не витримав і заридав, поволі опускаючись на коліна. – Будь-ласка, не їжте мене.
Миска вислизнула з руки і впала додолу. Прозора юшка розтеклася по каменю.
– Отже, не їсти? – втомлено мовив старий. – Тоді скажи, чому найбільша потвора має бути людянішою за людей?
– Тому що люди – то найбільші потвори, – мовив крізь сльози юнак. І, смиренно схиливши голову, тихо плакав.

Старий уважно вдихнув у себе зимне повітря. Воно гірчило горем, натомість майже зникла кислинка-страх.
– Бачив, як силоміць торкалися дівчини. Чув, як страшно кричала про допомогу… Бачив, чув – і злякався, – ледве вимовив хлопець, пробуючи витерти сльози. Хижі очі уважно спостерігали за ним. Гарячий, пекельний подих пік у спітніле чоло.
– Ненавиджу себе за це, – зізнався юнак. – Сам прийшов, бо маю віднині жити ось тут – огидний, мерзенний…
– Дурне, пихате хлопчисько. Захотів погратися в жертву?!
Від люті потвори, здавалось, двигтіли стіни.
– Може, я також хочу ховатися від людей? – ображено вигукнув юнак.
– Я не ховаюся, мене покарали люди! Сказали, що для диявольської потвори немає місця серед божої краси.
Старий спересердя вдарив лапою по уявному каміну. Уламки цегли розлетілися в різні боки.
– Брехливі, ниці та лицемірні… Потаємну радість з чужого горя ховають за найщирішими співчуттями. Удаваною смиренністю, жертвенністю тягнуть в довічне рабство, вимагаючи розуміння й жалю. Паскудно від них смердить.
– Щось я геть нічого не зрозумів, – тривожно мовив юнак і знервовано посміхнувся. Кислий запах повітря вдарив потужним страхом у ніс.
– Чи забув, що я знаюся на запаху крові? – поцікавилася потвора. – Можу тому одразу визначати убивць…

– Бовдури, вітайте героя східного королівства! – урочисто проголосив корчмар. – Пане, прошу сюди. До найкращого місця.
– Дякую, та не варто… – зніяковів юнак, знімаючи шляпу.
– Як ти зміг подолати таку потвору? – захоплено запитав огрядний велетень, привітно ляснувши хлопця по спині. – Бачив на палі кудлату голову, сущий диявол. Кажуть, одного разу вона загризла невинну жінку.
– Але є інші чутки. Наче потвора не мала жодної змоги вирватися на волю, проте герою одразу повірили, як побачили ту саму кудлату голову, – відчеканив якийсь чоловік, зазираючи юнакові прямо у вічі.
– Що за глупість? – обурено пирхнув той. – Краще пригощу тебе елем. Розкажу, як було насправді. Ну ж бо, пане корчмарю, налий усім!
Гості радісно закричали, здійнявши келихи. Посміхнувшись, юнак неквапливо рушив до чоловіка, котрий вперто не відводив своїх очей. І, обійнявши дружньо того за плечі, непомітно шепнув:
– Очевидно, комусь обережно треба ходити вулицями. Хто зна, якій потворі раптом стали цікаві його сліди.