У пані все?

– Наче все.

– Всього лиш одна хлібина і двійко яєць? – насмікувато поцікавилася молода дівчина на касі.

– Старій людині багато не треба, – стримано посміхнулася пані Ґабі.

– Боже… Старість – це так далеко, майже ніколи! – відмітила дівчина, старанно пробиваючи чек.

– Майже ніколи, – погодилась пані Ґабі. – Це приблизно ось там, за рогом. Навіть незчуєшся, як настає пора звертати у вузенькі, темні провулки… Кажуть, до речі, що там теж існує життя.

– А ви смішна, – зробила дівчина комплімент і весело засміялася. – Пані Ґабі, зізнайтеся, як вам так пощастило з одруженням? Я, наприклад, всім подругам розказала, що вдова видатного професора купує їжу у нашому магазині. Вони спочатку не вірили, потім заздрили…

– Щастя не залежить від того, наскільки відомий твій чоловік, – стримано відповіла пані Ґабі.

– Так, – погодилася дівчина. – Але маючи такі статки, ви могли би щодня подорожувати, обідати у найкращих рестораціях, купувати найвишуканіші сукні…

– Старій людині багато не треба, – повторила пані Ґабі. – Не будемо, мабуть, змушувати чекати чергу. Всього найкращого.

– Але немає ніякої черги? – не зрозуміла дівчина. Та пані Ґабі вже зачиняла за собою двері невеличкої крамниці.

Місто, як завжди, жило одноманітним буденним ритмом. Той самий галас, що звучав багато років тому. Майже ті самі люди. Навіть стара бруківка, відполірована за десятки десятилітть, залишилась незмінною.

Сонце поволі сповзало вниз, зачепившись за давні башти костелу. Пані Ґабі часто намагалася уявити людей, котрі його будували. Чи відчували ті, що велична споруда переживе не одне століття? А її вишукані форми у зображеннях і картинах розійдуться по всьому світу. Чи мали гордість давні майстри від усвідомлення, що створюють справжню і непідробну історію?

Видовжені вечірні тіні неквапливо пересувалися бруківкою, відчайдушно чіпляючись за незнайомих людей. Затиснувши у руці невеличку корзинку з їжою, пані Ґабі обережно спускалася сходами, спираючись на ціпок.

– Перепрошую, – посміхнулася винувато, стаючи на чиюсь заклопотану тінь. Та немов би почула і відхилилася вбік.

– Дуже дякую, – чемно мовила пані Ґабі. І, востаннє порахувавши вміст невеличкого кошика, почовгала вздовж старих кам’яних стін.

– Вітаю вас, пані Лемм, – привіталася зі стрункою тінню у жіночому капелюсі.

– Доброго вечора, пане Хнойд. Ви, наче, схудли?

Огрядна тінь привітно махнула рукою і зірвалася з місця.

– Пані Лемберг, а ви вже чули, що вертається мода на шпильки?

Витончена тінь з пишною зачіскою лише знизала плечима.

– От і я кажу, куди вже котиться світ? – зітхнула пані Ґабі. – Років, мабуть, п’ятнадцять, як не ходжу на шпильках.

– Я тут, коханий! – прокричала байдуже тінь і зацокала по пласкому каменю.

– Так, конче треба спробувати, – впевнено пробурмотіла пані Ґабі і завернула до вузького провулку.

– Пані Ґабі Дуже вас радий бачити, – широко посміхнувся пан Францик, протираючи скло вітрини свого кафе. – Чи казав вам, що буду радий, якщо пообідаєте у нас?

– Пам’ятаю, пане Францик, – одказала пані Ґабі.

– То коли? – наполягав Францик. – Бо я вже табличку собі замовив: ось тут обідала вельмишановна пані Маргарета Луїза Ґабі…

– Дозволяю почепити її просто так, – мовила пані. – Як питатимуть, то казатиму, що було неймовірно смачно.

– Справді? – просяяв Францик. – Але все одно заходьте. Як небуть. Може…

– Неодмінно.

Сонце схилялося нижче, тіні ставали довшими, поки нарешті злилися у суцільну пітьму. Пані Ґабі сиділа на вишукано-старомодній лавці й милувалася першими зорями.

“Цей дарунок місту від щирого серця зробив всесвітньо відомий професор і почесний городянин пан Войтек Амадеуш Ґабі”.

Старі та холодні пальці ніжно і несвідомо гладили не менш холодний метал.

“Старість… Де вона починається? Чи там, де закінчується сторінка календаря, після якої більше не носиш шпильки? Чи коли пропадає остання причина жити і душу гризе самотність, поїдаючи обережно, наче делікатес, аби розтягнути останні роки якнайдовше…”

– Пані, інші місця вже зайняті. Можна, сядемо біля вас? – несподівано попросилася усміхнена пара, хлопець та дівчина.

– Звісно можна, – дозволила пані Ґабі. – Власне, лавка саме для того існує, аби на ній зароджувалось кохання.

Щоки у хлопця та дівчини почервоніли, посмішки стали ніяковими.

– Піду, напевно. Знаєте, з віком усе сильніше мерзнуть ноги від вечірньої прохолоди, – підвелася пані Ґабі, беручи корзинку до рук.

– Але вечір чудовий…

І пішла, поволі розчиняючись в темряві.

– Що ж це ви так нахабно порушили розклад, га? – роздратовано мовив вахтер, відчиняючи браму будинку літніх людей. – От візьму – і наступного разу не пущу.

– Прошу, Домінік, чи не знаєш, хто є ця пані? – випадково почула вахтера медсестра, яка саме кудись поспішала по коридору. – Наш заклад існує виключно її коштом.

– Перепрошую, – розчервонівся вахтер. – Працюю тут перший тиждень.

– Правила – то є правила, – строго одказала пані Ґабі. – Навіть я не смію порушувати. Тож пробачте. Яєчко?

Вона витягла з кошика куряче яйце і простягнула вахтеру.

– Дякую, – збентежився той, спантеличено приймаючи подарунок.

– От і добре. І я вам дякую.

У кімнаті, чи не найменшій на весь притулок, пані Ґабі нарешті дозволила собі стягнути старенькі туфлі, що віддавна стали грубими й незручними.

– Ох, Войтеку…

Вона витягла з кошика хліб і поставила біля пожовклого портрету, перев’язаного чорною стрічкою.

– І яєчко тобі. Вибач, цього року тільки одне. Пам’ятаєш, як саме такою була наша найперша вечеря, на яку мене запросив? Клята війна… Тоді це видавалося розкішшю.

Спогади потихеньку завертілися у шаленому танці. Не старі, і не молоді, – бо пам’ять немає віку. Вона завжди існує лиш тут і зараз, незалежно від тих картин, що малює уява…

– Вечеря, пані Ґабі? – поцікавилися за дверима, тихенько постукавши. Пані Ґабі обережно витерла перші сльози.

– Ні, дякую. Сьогодні маю що їсти.

Нарешті у всьому світі запанувала тиша…

– Люблю тебе, – прошепотів портрет. І з паперового ока, здавалося, потекла невеличка сльоза.

– Ну-ну, все буде добре, – посміхнулася пані Ґабі, дістаючи хустинку.

– З нетерпінням рахую хвилини, коли знову будемо разом, – зізналася, витираючи скло.

– Але навіщо? Адже ми і досі разом, – промовив шепіт. – Можеш мене торкатися, і в цю ж мить я теж торкаюсь тебе. Скажи, ти щаслива?

– Дуже, – запевнила пані Ґабі. – Бачила пана Хнойда, він трохи схуд. Пані Лемберг, як і раніше, торочить лише про моду. А ще мене запросив пообідати пан Францик. Ну, знаєш, отой смішний карапуз, найменший син ресторатора пана Адама. Життя і досі чарівне…

– Радий за тебе, – ніжно всміхнувся шепіт, розливаючи по кімнаті дивне тепло. – Розкажи мені все-все-все, бо то так цікаво.

– Що сказати? – замислилась пані Ґабі. – У нас в маєтку працює новий дворецький. Сьогодні ледве мене пізнав.

– До біса слуг і маєтки. Я хочу чути про тебе. Як ти? – перебив шепіт.

– Так само дуже скучаю, і все так само люблю…

– У старої знову галюцинації, – тихо мовила медсестра, притулившись вухом до дверей. – Здається, з кимось прощається…

– А, може, в неї любов? – припустив молодий прибиральник і пирснув сміхом.

– Та ну, яка ще в біса любов? – медсестра насилу стримала посмішку. – Просто треба уже колоти снодійне та заспокійливе. Зовсім вижила з розуму…

– А така, як у нас любов, – підморгнув юнак. – Може, сходимо у кіно? Пригощу попкорном і пивом.

– От ні, щоб запросити у ресторан і напоїти вином. Жлоб! – надула кокетливо губки дівчина. І, розвернувшись, пішла, вдаючи ображену.

– Е, чуєш? Е, я ж просто пожартував, – розгубився хлопець. Кинув швабру і побіг за нею навшпиньках…