Хто останній за чудом?

Величезна черга серед міської площі здивовано обернулася.

– Я ще встигаю, так?

Розгублений чоловік важко дихав, тримаючи у руках пакети із супермаркету. З рота валила пара, а розхристана куртка спадала з плечей.

– Той встигає, хто не спішить, – мовив стрункий і високий дід Мороз з чорною, мов смола, бородою. – Ну то займайте місце, скоро вже починаємо.

Дід Мороз усівся на імпровізований трон і закурив кальян.

– Перепрошую, що то за шарлатан? – поцікавився чоловік у якоїсь жіночки, що нетерпляче бурмотіла собі під ніс, загинаючи пальці.

– Що ви хочете? Я вас чіпала? – кинулася на нього та.

– І ще раз перепрошую! – чоловік затулився пакетами і злякано відступив.

Тим часом звідкілясь долинула тиха різдвяна музика. Дід Мороз гучно прокашлявся, випускаючи сизий дим, звівся на ноги і тричі ляснув в долоні.

– Раз, два, три, коротше кажучи, ялинка – гори!

Неподалік біля генератора чоловік в старомодній кепці та з цигаркою у зубах мовчки клацнув рубильником. Ялинка майже одразу замерехтіла різнобарвними вогниками, підсвічуючи новорічні прикраси. Безліч іграшкових дідів Морозів, сніговиків, засніжених хатинок і кольорових кульок.

– Починаємо, – оголосив Дід Мороз, жестом запрошуючи до себе білявку, яка перша стояла в черзі.

– Ой! – радо заверещала та, ляскаючи в долоні. – Уже можна?

– Можна, – дозволив Дід Мороз, затягуючись кальянним димом. Білявка обережно підбігла до нього на височенних шпильках і, розставивши руки, зручно вмостилася на колінах.

– Хочу сережки Тіффані з діамантами. Хочу вечірню сукню Крістін Діор. Хочу…

– Дівчино, можна швидше? – роздратовано крикнув хтось.

– Досить заздрити! Прийде і ваша черга.

– Скромнішою треба бути!

– Буде мене повчати якась ліміта, – скисла дівчина. – В місті не проштовхнутися… Валіть до себе додому!

І раптом зникла.

Розчинилася, змусивши чергу стурбовано перешіптуватися.

– А що не ясно? – здивовано перепитав Дід Мороз. – Всього лиш виконав її бажання, відправив у рідну провінцію до батьків. Наступний!

Чоловік у кепці з цигаркою вдарив у великий бронзовий гонг.

– Можна я скраєчку, ось тут… – попросився, розчервонівшись, огрядний сивоволосий старий у дорогому костюмі, безцеремонно плюхнувшись діду Морозу на коліна.

– Розумієте, нам держава не виділяє належне фінансування… А люди ж просять… Не можу ж я перед виборцями… – розпочав, запинаючись.

– Отакої… Весь час могли, а зараз не можете, – зауважив Дід Мороз. – Но добре, чого бажаєте? Можна швидше, бо час іде, а людей багато.

– Гро… грошей, – зніяковіло мовив старий і жадібно облизнувся. – Якщо можна, готівкою.

– То добре, – кивнув Дід Мороз. – Вам з панамскього офшору зняти чи з рахунку в Швейцарії?

– Не… не зрозумів? – рознервувався дід.

– Дійсно, чого гадати. Знімаю все! – Дід Мороз усміхнувся і клацнув пальцями. З неба замість сніжинок посипалися банкноти, лягаючи в талий сніг. Люди в черзі здивовано проводжали купюри поглядом, не наважуючись підібрати.

– То все моє, моє! – заверещав старий, кинувшись пузом на розмоклий бруд тротуару. І жадібно почав загрібати розмокший папір.

– Звідки, падлюка, взнав про мої рахунки?

– Знаю, скільки доль поламалося, скільки сліз було виплакано, скільки трун закопано в землю, – мовив Дід Мороз. – Все через цей ось клятий розмокший папір.

Черга мовчки принишкла. Якась вельми практична жіночка, що взялася було ловити банкноти й акуратно складати купкою, з огидою кинула їх на землю.

– Подивися, що наробив? – ридма ридав старий. – Це ж не гроші уже, сміття…

– Будь-які гроші, що припадають пилом і не слугують людям, – апріорі сміття, – відчеканив Дід Мороз, ляскаючи в долоні.

– Ай-яй-яй, – закричав старий, над яким розверзлося небо, засипаючи рікою пожовклих від часу банкнот.

– Власне, хто там наступний? – поцікавився Дід Мороз. Чоловік у кепці знову вдарив у гонг. Після чого узяв рук лопату і почав неквапливо загрібати папір до сміттєвих пакетів. Черга ніяково перезирнулася.

– Вас же багато. То хто наступний? – нетерпляче поквапив Дід Мороз.

– Мо.. можна? – маленька дівчинка несміливо вийшла із черги й підійшла до ялинки.

– Можна, залазь, – запросив Дід Мороз, ляснувши себе по коліну.

– Я не хочу, – тихо одказала дівчинка, шмигнувши носом. – То нахабно – видертися на чужу людину й, звісивши ноги, вимагати своїх бажань.

Черга здивовано зашепталася.

– Але дуже хочеться попросити… – продовжила дівчика. – Мій татко зараз там, на війні.

Дитяча долоня кивнула у невизначений бік і витерла зі щоки недоречну сльозу.

– Він часто говорить мамі: вернуся, як пощастить. То подаруй йому щастя.

Дід Мороз мовчки затягнувся кальяном. Чоловік у кепці кинув лопату й зареготав, вперши руки в боки.

– Я казав, що буде бажання, яке не посилиш вконати. Бо нікому несила здолати смерть.

– Чуєш, пішов ти… – Дід Мороз розлючено ляснув у долоні. Чоловік раптом перетворився на незграбно зліпленого сніговика.

– Чи може всесильний створити камінь, який не здатен підняти? – промимрив Дід Мороз. – Вічно оце творіння сумнівається, намагається щось довести творцю…

– Смерть?.. – перелякано прошепотіла дівчинка.

– Кого ти слухаєш? Це усього лиш сніг, майже на сто відсотків складається із води, – одказав Дід Мороз. – Якби вода мала розум, то на землі взагалі не було би війн. А так, майже уся людина складається із дурнуватої субстанції. От і дуркує…

– Смерть… – дівчинка затулила лице руками.

– Нащо так жорстоко поводитися з дитиною? – гримнула жіночка, що лиш недавно рахувала свої бажання. – Нічого більше від вас не хочу, ви нелюд!

– Дитинко, іди сюди… – дівчинку почали обступати люди. Черга поволі розсипалася. Дід Мороз закурив кальян, мовчки спостерігаючи, як інші намагаються вгамувати дитячі сльози. Словом підтримати, дарувати якусь дрібничку.

– Чудо… До біса оці усі чудеса. Бо немає найбільшого чуда, аніж життя… – тихо вимовив Дід Мороз, випускаючи сизий дим. І зник.

Разом з ялинкою, генератором, сніговиком.

– Перепрошую, що тут діється? Чи щось сталося? – стурбовано поцікавився чоловік у воєнній формі, поспішаючи до людей.

– Татку!..

Біляві сніжинки ніжно огортали сонні гілки дерев. Старі фасади будинків мерехтіли кольоровими вогниками. Над площею гриміла святкова музика, палали бенгальські вогні. Мале дівча вчепилося у чоловіка в воєнній формі й радісно посміхалося крізь сльози, ні на мить не відпускаючи його. Довкола ходили люди, усміхнені та веселі. Робили фото напам’ять, пригощали одне одного гарячим чаєм.

Тим часом прямо до міста невпинно і незворотньо наближався новий, поки що незнайомий рік. Рік надії та сподівання, рік витримки й перемог. І цей рік уже знав напевно, що немає в цілому світі найбільшого чуда і найсильніших бажань, аніж прагнення мирного неба і збереженого життя.