Нам завжди брешуть…

Так вийшло і цього разу. Технології, що мали дарувати свободу, перетворили світ на величезну тюрму. І ми сидимо у камерах на одного ув’язненого й завзято перестукуємось по стінах.

– Що у вас на думці? – прискіпливо цікавиться наглядач й одразу попереджає:

– Але за неправильну думку – карцер!

Сидимо поруч, серйозні та мовчазні. Дивимося крізь невеликі віконця на екрану на віртуальну стіну і чекаємо, коли станеться бодай щось. Ось, нізвідки винирнув новий текст. На закам’янілім обличчі пробігли емоції.

– Бачиш?..

– Бачу…

– Агов, перемовини між ув’язненими заборонені, – ніби нагадує наглядач і вкотре звично цікавиться:

– То що там у вас на думці?

– Зараз трохи подумаю й напишу, – обіцяєш йому. – Як, цікаво, стіна ваша ще не впала від такої кількості букв?

Загадково мружиться, посміхається.

– Ти не думай про це. Пиши, вподобай чи коментуй. Почувай себе вільним, адже технології мають дарувати свободу.

І пишеш. Не здогадуючись спочатку, що тим самим допомагаєш розбудовувати тюремний мур, і що літери, крапки, коми – насправді цеглини…

– Діти, може, пограємо в хованки? Чи, бодай, в назви міст?

– А можна взяти планшет?..

І – кожен у свій куток, щоб запертися в камері й перестукуватися з іншими…

“Ми, принаймі, зростали вільними. А вони вже змалечку в’язні…” – відмічають невеселі думки.

– Спи… У тебе немає майбутнього… – монотонно бубонить телевізор, рудимент старих технологій недосконалого рабства.

– Я не сплю! Перечитую, що нового на стіні, – обурюєшся у відповідь.

– А хіба є якась різниця? – байдуже дивується телевізор. – Спи…

– Добрий ранок! А що там у вас на думці?..

Світ великих можливостей починається за вікном – де великі, серйозні люди потом, кров’ю, брехнею, підлістю заробляють на коштовні нові технології, що дарують витончену ілюзію свободи.

І зиркають зверхньо на ув’язнених за стіною, по-дружньому підморгуючи наглядачу:

– Ну шо, невдахи не пробують утекти?

– Та нє, нормально, – панібратські відповідає той. – До речі, не підкажете часом, що у вас зараз на думці?

– Без проблем, – знизують плечима, одягаючи кайдани. – Але ж ми є від тебе вільні, так?

– Звісно, звісно, – ласкаво заспокоює той. – Тільки вмощуйтеся зручніше й закладіть якомога більше слів у фундамент своєї стіни.

Нам постійно брешуть…Друзі в сусідніх камерах – ввічливими компліментами, великі й серйозні люди – заслугами та досягненнями. Навіть наглядачу насправді байдуже, що ми думаємо. Аби лише якнайшвидше зводили власний мур…

– То що там у вас на думці?

– Не скажу! – одказує гордо приваблива молода дівчина і з нетерпінням чекає, замурзавшись косметичною штукатуркою, коли прийдуть з квітами та шампанським вмовляти, щоб розгорнула душу.

Та технології не навчилися любити чи співчувати, тому ніхто нікуди не йде…

– Кохана, так що у тебе на думці? – ніжно перепитує без п’яти хвилин наречений, ненадовго звільнившись із оманливих рабських обійм силою почуттів.

– Та пішов ти! – сердито кричить у відповідь навчена горем кохана, заціджуючи йому букетом в пику…

А світ тим часом міняється. Народжуються зірки, зникають галактики, невпинно розширюється всесвіт. Надворі пожовкли кульбаби, до сонця тягнеться соняшник, птахи літають навипередки зі хмарами…

– Що ж там у вас на думці? – цікавиться ввічливо наглядач.

Але ж як не хочеться відриватися від вируючого життя за вікном, аби дати відповідь на це непросте питання.

– Що я сьогодні думаю?..

– Чи думаю я сьогодні?..

– І коли так, про що?..

Вже завтра кульбаба стане зграєю білих пушинок і полетить за вітром, розкидаючи свої зернятка по всій землі…

Отже, думаю про кульбабу!

Вдень милується сонцем, старається бути на нього схожою. Розпускається жовтою квіткою, уявляючи, що то такі ласкаві та теплі промені. А вночі просто мліє від місяця, що велично повзе між зорями. І сивіє, аби уподібнитися. Перетворюється на пух…

І вмирає, так і не досягнувши ідеалу в жодному образі. Навіть не усвідомлюючи, що здатність до перевтілення – то і є найбільший та унікальний дар.

– Як цікаво! – скептично відмічає наглядач, широко позіхаючи. – То що там, кажете, у вас сьогодні на думці?

– Вже нічого, – зітхаєш у відповідь і легенько стукаєш по стіні: стук-стук, а че є хто живий?

– Та є! – аж здригається та від ударв у відповідь, проте витримує.

– Але ж яка міцна! – відчуваєш за неї гордість і посміхаєшся.

– Я, до речі, сам її будував!