Джерельна, чиста вода… Нахилився і жадібно припав до неї.

– Не зрівнятися! Не зрівнятися їй з такою, що вібрала в себе іржу та бруд, – захоплено вигукнув, не відриваючись від тоненької цівки, що витікала з рота застиглого в камені лева. Та голос мій розчинився в повітрі, не зачепивши жоднісінької душі.

Довкола була пустеля.

Ні, не голий пісок і каміння. Тут височіла трава, а квіти наче палали яскравими барвами. Невеличка галявина з джерелом загубилася серед густого лісу, що буяв пишним зеленим листям.

Але геть не працював телефон, інтернета більше не існувало, до найближчої цивілізації – чи то пак, резервації людства – не менше доби навпростець…

“Хочеш бути серед природи? Ну то давай, – спокушав мене внутрішній голос. – Подивлюсь на твою безпорадність, коли доведеться раптом шукати лікаря. Хоча, може й не шукатимеш. Питався ж колись про спосіб безболісно й швидко здати назад квиткок…”

Так, Життя – то насправді така шахівниця, на якій за фігурами закріплена своя роль. Найгірше доводиться королям – міцно скуті божественним промислом, вони сліпо слідують долі, поступово змінюючи світ.

За ними йдуть королеви – істерички та самодури, що отримали владу й метушаться по шахівниці у пошуку вражень і насолод, ні на йоту не усвідомлюючи, що робити з могутністю. Аж поки невидимий Деміург не надумає розміняти їх на більш прагматичні фігури.

Офіцери, чи то слони, люблять бігати навпростець. Їх дуже ваблять діагоналі, бо прямі шляхи видаються нудними та передбачуваними. І ось, начисто змівши все, що трапилось на шляху, слон, чи пак офіцер, зупиняється перевести подих. Озирається, аби впевнитись, що позаду нічого вже не ворушиться, та, задовольнившись побаченим, стрімголов проторує нову діагональ.

Коні вперто пнуться вперед, перестрибуючи через інших та руйнуючи долі. І тому вважають себе наймогутнішими фігурами. Але Деміург від початку зіграв з ними невеличкий жарт, зобов’язавши ходити буквою, котра точно відображає сутність їхніх зарозумілих душ.

Тура, або вежа, – передбачувана, пряма та щира. Дуже часто захоплюється королем, вважаючи того відміченим поцілунком Бога. І тому не цурається ролі королівського янгола-охоронця.

Наостанок йдуть пішаки – обмежені та слабкі, така собі “сіра маса” для більш могутніх фігур. Принаймі доки випадок, фарт чи рука нудьгуючого творця не просуне їх на найвищі клітини, де вони перетворюються на дуркуючих королев.

Найбільша ж проблема шахів – це їх обмеженість. Строгі правила, чітко визначені місця породжують обмежену кількість комбнацій. І справжні гройсмейстери роками вивчають їх, аби мати змогу влучно передбачати розвиток гри.

Тож на якомусь етапі може захотітися перекинути короля, визнаючи поразку. Здати квитки до каси і завершити недолугий спектакль, який іноді називають життям.

“Але що скаже Деміург, довідавшись, як фігури самі зникають з дошки?” – поцікавилася випадкова думка.

– Отож-бо, – зітхаю у відповідь. – От би якось про це розпитати його самого? І чому в прадавні часи боги жили серед людей, а сьогодні ми вже не можемо з ними поговорити?

– Можемо, можемо, можемо… – ехом відповів ліс. Я витер рукою губи і знову припався до чистого джерела.

– Насправді в шахах буває так, що фігура не до кінця усвідомлює власну роль. І часто, роздивляючись комбінацію, замислюється про добровільну жертву, – раптом відповів хтось. – Проте це всього лише ігри недолугої логіки, а не поштовх до дій.

– Хто тут? – ледь помітно здригнувся од несподіванки.

– Ти, – сумлінно відповів голос. – Ось, стоїш біля джерела та сьорбаєш майже льодяну воду. Горло не заболить?

– Все ж назвіться! – прошу у нього. – Аби знав, до кого звертатися.

– Називай мене шизофренією, – запропонував незнайомий голос. – Може, згодом стану галюцинацією, якщо познайомимось ближче.

– Ви знущаєтесь? – поцікавився.

– Я вважаю, що дружні бесіди найкраще смакують за келихом доброго вина, – одказав голос. – Алкоголь часто робить людину щирою, а я найбільше ціную щирість. Тож пригощайся!

Тут джерельна вода несподівано стала червоною. Очі кам’яного лева миттю посоловіли і здалося, наче він тихесенько гикнув.

– Що це? – я здивовано витріщив очі.

– Галілейське, кількатисячолітня витримка. З найкращих каннських погребів, – пояснив голос. – Доводилося колись пити старе вино? Багатії, наприклад, ладні платити великі гроші, щоб обдурити час. Купляють вина врожаю своєї молодості, колекціонують старі автівки, ганяються за найменшими клаптиками витворів давно померлих митців, зовсім не помічаючи прекрасного у сучасних… Кумедні!

– То цю воду хіба можна пити? – перепитав про всяк випадок, обережно принюхуючись до солодкого запаху винограду.

– А ти ще й досі тверезий? – докорив невидимий голос. – То зараз напийся до нестями, аби можна було співати непристойних пісень і зовсім не перейматися, що хтось почує.

Я нахилився до фонтану і обережно скуштував темно-червоний напій.

– Ну як? – поцікавився голос.

– Вино собі, як вино…

– Отож! А коли починають гурмани та поціновувачі ділитися враженнями про букети та післясмаки – аж розпирає від сміху, – в’їдливо мовив голос. – Ну який там може бути букет? Вино собі, як вино.

– Дуже добре вино, – зауважив, насолоджуючись незнайомими відтінками смаку.

– Тож пий і врешті напийся! Наша бесіда обіцяє бути цікавою.

– Хто ти? – зненацька поцікавився п’яним голосом кам’яний лев і, висолопивши язика, захропів.

– Жаль його, – мовив голос. – Така наруга над бідною твариною… А могли лишень но пробити діру у камені.

– Яка наруга? – пирснув зо сміху, ліниво вмощуючись біля гранітної чащі, куди стікало нині дорогоцінне вино. – Це ж декор.

– Та невже? – перепитав голос. – Гадаєш, вас зроблено з різного матеріалу? А прогнати обох по колайдеру?

– Але граніт не живий, – пояснив терпляче.

– А що таке “живий”? – здивувався голос. – Як трава росте – то жива, а як ростуть сталактити і сталагміти – чомусь вважаються мертвими. У людини всередині купа хімічних процесів, але в зірках їх не менше, не кажучи про планети. Як же будемо визначати, що саме є живим?

– Слухайте, я трохи п’яний, – зізнався сором’язливо. – Давайте розмовляти так, аби зайве не думати.

– Нарешті! – зрадів невидимий голос. – Можемо говорити на рівних.

Навколишній світ звузився у великий чорний тунель, в кінці якого сліпило яскраве світло.

– Що сталося? – перелякався я.

– А хіба неясно? – перепитало світло й поволі посунуло до мене.

– Я помер? – зірвалося з язика.

– Ох же ж люди… – пробурмотіло світло. – Так краще?

Знову знайома галявина, але інакша. Кругом височіли неймовірно витончені та пишні дерева, великі квіти тянулися аж до рук, наче прагнули, аби їх погладили по голівці. На тому місці, де било джерело, великий втомлений лев дрімав на пласкому камені, вимахуючи хвостом.

– Цікава штука – матерія, – зауважив босоногий хлопчина, зібравши на долоні метелика з двох зелених листочків та тоненької гілочки. – Лети!

Метелик вимахнув крилами і невпевнено полетів.

– Скоро повірить в себе й так вишиватиме – куди там вашим недолугим літакам, – сказав хлопчина, захоплено споглядаючи політ метелика. – То про що хотів зі мною потеревеніти?

– З тобою? – напружив лоба, намагаючись відшукати потрібні спогади серед випарів алкоголю.

– Самсон розриває пащу!

Хлопчина скочив на камінь і вхопив лева за щелепи. Той незадоволено муркнув і ліниво вимахнув лапою, наче пробував зігнати з себе якусь комаху.

– Хоча ні, не те… О смертні, чи вбоїтеся моєї блискавки?

Хлопчик здійняв обидві руки догори. Між ними виблиснула електрична дуга, гримнувши громом.

– Цей образ пасує краще. Хоча ви до біса вигадливі щодо мене, майже як я щодо вас.

– Ось тобі й обіцяна галюцинація, – тихо шепнув, боляче вщипнувши себе за руку.

– Ні, таки недостатньо пив, якщо мозок і досі борсається, прагнучи відшукати знайому логіку, – осудливо похитав головою хлопчик. – Що цікаво, волають ще: де ж ваш Бог? Покажіть мені Бога! Гагарін в космос літав і Бога не видів. А являєшся: ось, та-дам! І зразу: напевно в мене галюцинації, треба цьомки й лягти поспатки… Негайно пий!

Хлопчик простягнув мені повний келих пінного пива.

– Там ще трошечки самогону, аби вже точно вштирило. І пам’ятай: наш девіз на найближчий час – що бачимо, те насправді. Навіть якщо русалки станцюють нам гопака. Втямив?

– Та наче… – одказав йому, сьорбнувши трохи піни.

– Геть нічого не втямив! У русалки немає ніг, як же вона станцює? – вигукнув хлопчик і зайшовся веселим сміхом.

Тепле пиво добряче заливало свідомість, забиваючи гірким смаком останні спроби думок виринути з глибин п’яної сірої речовини, аби жадібно ухопити хоч трохи повітря. Хлопчик присів навколішки неподалік і копирсався сухою гілкою у траві.

– Кажуть, що у тверезого на умі – то у п’яного на язиці, – мовив він. – Ти вже достатньо п’яний?

– П’яний? – я якраз роздивлявся свою долоню, намагаючись порахувати пальці. – Та я ще ого-го-го…

– То скажи мені, тільки чесно – чому люди такі нещасні? – поцікавився хлопчик. – Бо не знаю вже, що робити з вами. Кажуть, чуда! Давай нам чуда! Чекаючи, очевидно, що зараз будуть порушувати закони фізики, хімії чи буття. Але чудо працює інакше. Воно непомітно стукається камінчиками у скроню, змушуючи озиратися навкруги. Ось, даю людині дитинку. Та дивується: де ж тут чудо, коли це незапланована вагітність? А нехай розкаже це тим, хто роками молиться про дітей.

– Розумієш, проблема в тому, що ми дуже мало п’єм, – зізнався я, зазираючи одним оком до пустого келиха. – Можна ще одне пиво?

– Аби ж пияцтво робило людство щасливим, – гірко зітхнув хлопчик, проводячи рукою над келихом. – Які ще версії?

Я очманіло дивився на свіжу білосніжну піну, що полізла назовні. Раптом несподівана здогадка продерлася крізь заціпенілі нейрони та змусила піднятися на коліна.

– То ти – це Він? – перелякано запитав. – Той самий, котрий омега з альфою?

– Я спочатку шизофренія, а потім галюцинація. Чи забув? – нагадав хлопчина. – Хоча, якщо говорити про Бога, то справжні боги – це ви. Творці своїх власних кошмарів, генії та стратеги підлості, насилля, війни. Ото питають, буває: Боже, для чого Ти попустив війну? А справжній бог розказує з телевізора, блимаючи риб’ячими очима, про багатополярний світ, якісь інтереси та велич, якої, власне, ніц не було. От хто, питається, пустив його на екрани? Дозволив розповідати оту мару?

– Напевно ж ти? – висловив припущення.

– Бачиш? І так завжди: дай нам те, сотвори нам се… Я спочатку дуже старався. Вгарувався, що аж захекався. І, гадаєш, бодай один відчув себе задоволеним? Але ні: дайте ще, дайте ще…

– Ось я цілком задоволений, бо пиво дуже смачне, – спробував заспокоїти.

– Не треба себе дурити. Ти п’яний, а не щасливий, – відповів хлопчик, встромивши нарешті гілку в землю. Та здригнулась від несподіванки і рясно вкрилась яскраво-рожевим цвітом.

– А світ, між іншим, творився саме для щастя, – додав малий.

– От же невдячний світ… – згідно кивнув, намагаючись втрапити кухолем до рота.

– А навіщо вдячність? – щиро здивувався хлопчик. – Хіба вдячний метелик від того, що літає під небом? Чи дерево вдячне, що квітне кожен рік навесні? Та ні, вони просто радіють життю. А твої фігури на шахівниці? Намудрили якихось правил і міркують про нікому не потрібну самопожертву. Ось є небо, сонце, квіти, птахи співають пісень… Де тут п’єса, які взагалі квитки? Понавигадують…

Він на хвильку замислився і додав:

– Невже в твоєму житті ніколи не було чуда? Коли востаннє молився? Щиро, від серця просив влаштувати його?

– Не пам’ятаю, – зізнався чесно. – Якось вже звик все сам…

– І як воно – почуватися богом, що своїми зусиллями сотворив собі власний світ, у якому майже немає радості?

– Ще й дуже п’яним богом, до речі, – невесело посміхнувся. – Але що я можу вчинити, коли ти нічого не робиш, аби світ змінився на краще?

– Я й метелику не розказую, куди він має летіти, – знизав плечима хлопчик. – То чому маю направляти кудись людей? І чому люди кращі за метеликів? Бо докумекалися свого часу прив’язати камінь до палиці та назвати це молотком?

Я мовчав, вдивляючись в келих, наче прагнув розгледіти в ньому відповідь на питання, чим же дійсно кращі ми за метеликів. Еволюція, вінець творіння, винахід моралі та гуманізму? Але метелики, які геть нічого не знають про гуманізм, не вбивають одне одного, на відміну від нас. Може, тому, що не мають здібності мислити і не можуть вигадати для себе якусь надвисоку мету?..

Сонно позіхнувши, обережно приліг на лева. Лев невдоволено муркнув, не розплющуючи очей.

– Чи дозволиш трішечки подрімати?

– Звісно, – дозволив хлопчик. – Хай насняться тільки приємні сни.

І тихесенько заспівав колискову. Таку гарну й зворушливу, що, здавалося, наче вітер, дерева й квіти виспівують разом з ним.