Марево… Тютюновий дим розповзається у повітрі чудернацькими візерунками.

– Перепрошую, у нас курити не можна.

– Та невже? Може, зробите вийняток?

– Доведеться або загасити, або піти.

Дівчинка… Дуже ще молода, тендітна. В голові лише правила, принципи і бажання працювати сумлінно за якісь копійки. Якось сумно це…

– Заплатити, аби дозволили? – дістаю з гаманця пару крупних купюр, заглядаю у повні рішучості очі.

– Загасіть, будь-ласка, – холодно відповідає вона, навіть блиском очей ні на мить не спокусившись легкій наживі.

– Чи відчуєте гордсть, принаймі, якщо скажу, що ваша відданість справі достойна поваги? – цікавлюся, розчавлюючи тліючий вогник у порцеляновому блюдці.

– Дякую, – одказала стримано і пішла.

– Чому так довго вовтузишся? Повно клієнтів, – невдоволено зашипіла адміністратор, перестрівши її біля барної стійки. Дівчина залилася рум’янцем.

– Вибачте…

– Агов! Чи знаєте, який вона зараз здійснила подвиг? Похвалили би краще, – голосно вигукую з місця.

– Ви до мене? – губиться адміністратор, обираючи поміж власним авторитетом і необхідністю догоджати клієнту. – Ну, тоді молодець, раз так.

Й ледь помітно знизавши плечима, зникає у відкритій пащі дверей з табличкою “Для персоналу”.

“Спокуси… Вони мають бути на кожному кроці!” – міркую, крокуючи вечірньою вулицею.

– Мужчино! Так, саме ви, із запахом ранкового перегару. Візьміть ось, купіть, що бажаєте, – вкладаю отетерілому в руки купюру.

– Здуріли, чи що? – миттю спалахує жінка поруч із ним. – Негайно заберіть свої гроші!

– Не заважайте мені повертати віру у людство! – гримаю, задоволено спостерігаючи на обличчі у чоловіка сяючу посмішку.

– Скотина, він же зараз нап’ється! – не вгамовується жінка.

– То випийте разом з ним, – пропоную альтернативу. – Якась ви дуже знервована, коли твереза.

– Давай сюди! – раптом вириває жінка із рук чоловіка купюру і розриває навпіл. Обличчя того повільно змінюється від щирого здивування і до агресії.

– Ах ти ж! – штовхає в груди і брудно лається…

Іду собі далі. Радію, сміюся вголос. Ось вони, люди, – справжні. Жадібні, злі… Такі, як і мають бути з давніх давен, коли альтернативну версію знищив Каїн, розуміючи, що творцю таки доведеться його любити, як залишиться сам-один.

– Гарний був чоловік… – ностальгую. – Знався на філософії, умів робити смачнющі баранячі шашлики. Не те, що зараз…

– Дозвольте щиро подякувати! – улесливий голос з великої іномарки наздоганяє і змащує солодощами. З машини виходить сильний і впевнений у собі мужчина. Біжить вітатися, ввічливо нахиливши голову.

– Дякую, що помогли з кар’єрою…

– Пусте! – поблажливо посміхаюся. – Краще утни щось у своєму стилі, аби було весело!

Мужчина слухняно киває і, хвилинку подумавши, з енергією і натхненням кидається на жіночку, що стала скраєчку і продає пиріжки.

– Де ваші дозволи, документи, свідотство про реєстрацію? Поліція, негайно ідіть сюди!

– Чекай-но, – хапаю його за руку. – У мене краща ідея.

І веду геть від наляканої жінки та розгублених поліцейських…

– Он та, – показую на юну офіціантку в знайомому кафе.

– Зрозумів, – серйознішає мужчина. – Дівчино, можна вас?

Знітилася, почервоніла. Розгублено кліпа очима.

– Ви знаєте, хто це? Хоч уявляєте, кому нагрубили?

– Пробачте… – ховає очі. Ще трохи – і буде плакати.

“Давай же, дитинко. Не стримуйся!” – насолоджуюся чеканням.

– Що сталося? – миттю підбігає стурбована адміністратор.

– А як гадаєте? – грізно питає мужчина, тицьнувши їй під носа своє посвідчення. – Що тут у вас за заклад, що дозволяє зневажливе ставлення до поважних людей?

– Все! Тебе звільнено! – звіріє адміністратор, непомітно стискаючи кулаки. Нарешті дівчина не витримує, по її щокам течуть сльози.

– Але ж… – шепоче, намагаючись захиститися.

– Звільнено! Із занесенням, – наполягає адміністратор, жбурляючи довкола невидимі блискавки. – Негайно попроси вибачення!

– Але ж… – вже майже нечутно шепочуть губи.

– Геть! – наказує адміністратор, владно вказуючи рукою на двері “Для персоналу”.

– Проходьте, усе залагодимо. Що можу для вас зробити? – щебече привітно, всміхаючись і лагідно заглядаючи нам у вічі.

– Захоплююся вами! Ніколи, ніколи не змінюйтесь! – радісно притискаю її до себе і гаряче цілую у щічку.

– Ой! – бентежиться адміністратор, розгублено потираючи почервоніле від пекельного подиху місце. І з острахом та здивуванням розглядає мене.

– Не бійтеся, у мене теж таке є, – сміється мужчина, знімаючи свій парик. І показує шрам.

– Це добре, тепер у вас все буде добре!

– Правда? – радіє адміністратор. – А вже майже не болить.

І заходиться легким, веселим сміхом…

Люди… Одвіку люблю людей. На них можна покластися, навіть коли намагаються бути чесними, принциповими. Сповідувати якісь свої цінності, захищати правду і справедливість…

– І тебе зламаю, дитятко, – обіцяю, непомітно слідуючи за заплаканою дівчиною, що здуру повірила у порядність, правильність та сумлінність. – Ще й як зламаю, тільки-но зачекай…