Вечір… Чи, може, ранок? Їх легко так переплутати, якщо весь час пірнати у темних глибинах моря і виринати назовні, тільки щоб милуватися зорями.

– То вечір усе ж, чи ранок? – замислилася русалка і всілася на краєчок пласкої скелі біля самого берега.

– Перепрошую, ви самотня? – зненацька почувся чийсь незнайомий голос. Русалка аж здригнулася з несподіванки.

– Хто тут?

– Я тут, – відповів голос. – Уявний друг, що приходить до самотніх людей, аби їм було з ким потеревеніти. От, питаюся: ви самотня? Бо на разі шукаю, куди приткнутися.

– Звісно, що не самотня! – відповіла русалка. – Заважаєте тільки милуватися зорями…

– Добре, тоді пішов я… – зітхнув голос і затих.

– Глупість яка, вважати мене самотньою, – розмірковувала русалка, милуючись сонячною доріжкою, що виблискувала на морських хвилях. – Маю купу райдужних рибок, кілька медуз і навіть старого великого восьминіга, який і досі любить, коли йому гладити мацальця…

І раптом засумувала.

– Пробачте, а можна одне невеличке питання? – знову почувся голос. – А що такого в тих зорях, шоб милуватися?

– Ой, ви тут ще? – зраділа русалка. – А пробували складати з них візерунки? Наприклад, великий ковш дуже схожий на кашалота…

– Оті сяючі цяточки? На кашалота? – недовірливо перепитав голос і зареготав. – От якось знався зі справжнісіньким кашалотом…

– І зовсім, до речі, не смішно! – образилася русалка. – Там є кашалот, медуза, і морський коник, і навіть зграйка дельфінів. А от вас – немає, бо ви – уявний!

– Між іншим, існує думка, що увесь світ – продукт уяви творця, – зауважив голос. – Блукав колись із одним самітником по пустелі…

– Тоді де ваша уява? – поцікавилася русалка. – Он, гляньте.

Показала рукою на небо, в якому потихеньку запалювалися зорі.

– Що бачите? Ну, кажіть!

– А що маю там побачити без телескопа? – здивувався голос. – От, пам’ятаю, мудрували ми з одним дядьком на прізвисько Галілей над купою гнутих скелець…

– До біса той Галілей! – нетерпляче мовила русалка. – Дивіться, вже почалося.

– Що почалося? – не зрозумів голос.

– Магія… – захоплено прошепотіла русалка. – Коли зорі сходять одна за одною, змінюючи візерунки.

– До речі, відносно магії. Втрапило мені подружитися зі справжнісіньким магом… – пригадав голос. – А чи знаєте, що вони насправді не розпилюють людей навпіл?..

– Тихо! – наказала русалка. – Не промовляйте слів, бо ми не встигнемо загадати бажання, коли падатимуть зірки.

– Ви щойно сказали “ми”? – зрадів голос. – А хочете, стану вашим уявним другом? Принаймі, доки не знайдете собі справжніх. Будемо разом сидіти аж до світанку і витріщатись на зорі.

– Ставайте, – дозволила русалка. – Сідайте ближче і спробуйте відшукати на небі велику черепаху, бо я ніяк не знайду.

– І сів би, ще й камінчики жабкою покидав. Але ж я уявний, – нагадав голос. – А черепаху найдужче нагадує Місяць. Такий великий, пузатий і неповороткий…

– А й справді, місяць! – розвеселилася русалка. – Повзе по небу і залишає довгий молочний шлях…

– Його чумаки називали колись чумацьким, – знову занурився в спогади уявний голос. – Пам’ятаю, патякали з ними ночами по дорозі у Крим…

– Все, мовчіть! – попрохала русалка. – Буде ще цілий день для ваших історій. Зараз маємо насолодитися казкою, котру на небі вправно малює ніч.

Уявний голос дістав уявну сопілку і чарівна мелодія розлилася попід небом, злітаючи аж до самих далеких зорь. Місяць винирнув ненадовго з-за обрію і заховався знову, не наважившись видертися нагору. Солоні, лагідні хвилі плескалися об берег, пустий і безлюдний. Тільки русалці більше не було сумно, як зазвичай, коли наставала темрява.