Кажуть, у давній Празі колись жив майстер, котрий умів збирати до купи розбиті серця.

– Що у вас? – співчутливо цікавився він.

– Ось… – зітхнуло зовсім юне дівча, розгортаючи хустку, у якій тривожно билося хворе серце.

– Ну ж бо…

Майстер закріпив біля ока велику лупу і зазирнув всередину.

– Яка широка тріщина! Добре, що не розлетілося на шматки.

– Зможете допомогти? – запитало дівча.

– Звісно, – всміхнувся майстер і, сховавши руку за пазуху, непомітно вийняв шматочки власного серця, аби заліпити ними діру.

– Як новеньке! – щиро зраділа дівчина.- От же подруги заздритимуть, в них і досі порепані та розбиті. Дякую!

І, грайливо цьомкнувши майстра в щічку, вибігла хизуватися перед іншими.

– Бачиш-ш-ш-ш? – зашипів невидимий голос, запаливши пекельним подихом кілька свічок. – Ти приніс себе в жертву заради чужої гордощі. Дурень, дурень…

– Ще не вечір, – відповів майстер, застібаючи гудзики.

– Він кохав мене, розумієте? – тихо плакала пані, заховавши своє обличчя за чорну шаль. – Так, як зараз ніхто не уміє кохати…

– Розумію, – співчутливо вимовив майстер, оглядаючи пристаріле, вкрите рубцями серце.

– Жити більше несила. Тож вилікуйте – чи вбийте.

Пані схилила голову, очікуючи на вирок.

– Прошу, ось, – простягнув майстер серце, що блищало, немов нове, переливаючись радістю.

– Ой вам дякую! – аж просяяла пані, скинувши з себе шаль. – Знаєте, скільки в світі гарних мужчин? Та життя усього не вистачить побиватись за кожним.

І, кокетливо підморгнувши, поспішила на пошуки нового кохання.

– Отж-ж-ж-же, любляча, ніжна душа перетворилася на закохану егоїстку, – зауважив невидимий голос і захихотів. – А тебе залишилося менше, значно менш-ш-ше.

– Але я ще живий, – мовив крізь зуби майстер, намагаючись втамувати біль.

– Як тепер буду жити? У мене діти, – гірко ридала жінка, затуливши очі долонями. – Він просто взяв – і втік. Я люблю його, розумієте?

– Розумію, – промовив майстер. – Покажіть своє серце.

– Ось, – простягнула жінка злякану, покраяну і поколоту шпильками грудку.

– Очевидно, радіти маєте, що утік, – зауважив майстер, ретельно замостивши кожну діру. – Ось, будь ласка.

Жінка недовірливо глянула на здорове і сильне серце, ніби геть не впізнаючи. Потім боязко, обережно притулила його на місце.

– Боже, яка дурепа! – раптом зареготала, хвацько витерши сльози. – Та на мене знайдуться сотні набагато кращих мужчин! Треба тільки зробити з цієї гримзи яскраву квітку… Як гадаєте, цій панні личитиме кучеряве волосся?

– Такій панні усяке личитиме, – зробив майстер комплімент.

– От і добре! – переможно махнула пані рукою і рішуче пішла кудись прилаштовувати дітей, доки триватиме пошук.

– Хіба ще не зрозумів, що здорове серце вражене жорстокістю, егоїзмом? – поцікавився невидимий голос, припікаючи свіжі рани. – Тільки шрами та біль навчають любити та співчувати іншим.

– Вірю, що це не так, – насилу вимовив майстер, схопившись за груди. – Вірю, що тільки сильне, здорове серце здатне жертвувати собою. А це – найбільший прояв любові.

– Глупість! – вигукнув голос, вкривши сажою стіни. – Ти роздав своє серце іншим. Але хто готовий на жертву, щоб врятувати твоє життя?

– Ай! – зігнувся майстер від сильного болю.

– Бачиш-ш-ш, уже шкварчиш-ш-ш… – задоволено мовив голос. – Як воно, помирати на самоті?

– Пане майстре, а нехай мої діти поки у вас поживуть? – раптом почулося під дверима. Самовпевнена жінка з блискучим кучерявим волоссям заштовхала всередину переляканих хлопчика й дівчинку. І, зачинивши двері, зацокотіла кудись високими шпильками.

– Що з тобою, дідусю? – розхвилювалися діти, геть забувши про страх.

– Помирає, – урочисто мовив голос. – Старий дурень нарешті роздав усього себе і врешті-решт нікому став не потрібен.

– Але ми теж не потрібні… – тихо вимовив хлопчик. – Сестро, допоможи!

І відірвав від себе шматочок серця…

Кажуть, у давній празі колись жив майстер, що майстрував найкращі дитячі іграшки. А на Різдво одягав червоний костюм і човгав у найближчий притулок – дарувати дарунки, зроблені власноруч.

– Чи є тут пан, що лікує розбите серце? – завітала до нього якось самотня жінка з незачесаним кучерявим волоссям, обережно ступаючи по підлозі зношеними черевичками на зламаних шпильках.

– Він помер, – відповів майстер. – Але можете взяти кілька іграшок в подарунок, хай вони розрадять вашу біду. Ось, наприклад, чудова лялька. Чи набір олов’яних солдатиків…

– Кат, – процідила жінка, скорчившись від ненависті. – Адже напевно знаєш, що той мерзотник вкрав у мене дітей.