Ти мені сьогодні наснишся?

– Хі-хі, – далекий веселий сміх ледь відчувся грайлививм дотиком, відлетівши у невловиму мрію.

– Знаю, що не прийдеш…

Зітхнув і поволі заплющив очі, якнайщільніше закутавшись у вечірній смуток.

– Чому ж? – здивований тихий шепіт. – Захочу – і покажуся.

– Не треба, спи, – втомлено простогнав, відштовхуючи за старою звичкою холодне й пусте місце поруч.

– Одначе і сам не знаєш, чого бажаєш. Хі-хі!..

Десь поруч задзижчали уявні крильця і, покружлявши, відлетіли у глупу ніч.

– Знаю, не прийдеш.

Темна безодня сну…

– Бачиш, а я казала!

Сліпучо червоне плаття, русяві кучері, розчарований погляд зелено-сірих очей.

– Як примітивно уявити мене такою. Що ж ви, чоловіки, усі однакові?

– Але… – зауважив розгублено.

– Ніяких більше “але”. Немає виправдань! Що це, квіти?

Я слухняно опустив очі й побачив у своїх долонях букет червоних троянд.

– Під колір моєї сукні? Як передбачувано…

– Я прагнув бачити тебе всякою, – закінчив розпочату раніше фразу.

– А побачив такою. Дай сюди!

Колючі троянди грубо висмикнулися з моїх рук.

– Бідненькі, треба поставити вас у воду… От не можуть чоловіки без знищення чи безжалісного убивста довести свою любов.

– Але ж я не думав…

– Знову оте “але”?

Далеко, за межею тендітних стін, що сховалися десь у темряві, гримнув розлогий грім.

– Не хочу більше залишатися, – вирішило русяве волосся, повернувшись до мене спиною. Й розчинилося, залишивши мене самотнім посеред мого ж сну.

– Зачекай!

Неквапливо підвівся у ліжку, озираючись, але побачив тільки свою кімнату. Байдужу і неживу.

І знову чергове марево…

– Тобі, до речі, пасує смокінг! – весело зауважила висока шатенка у чорній кружевній сукні. – Що це?

– Напевно, квіти, – розгублено відповів, простягнувши велику пляшку недорогого вина.

– Правильно, к бісу романтику! – рішуче кивнула шатенка. – П’яна дівчина сьогодні бажає сексу.

– Се..ку..що? – здивовано кліпнув очима.

– Такий цнотливий, що Боже мій.

Шатенка хвацько вхопила мене за крапчастого метелика і потягла за собою.

– Якщо вкладешся у три-чотири хвилини – не смій вертатися!

– А… але… – зніяковіло забігав очима, шукаючи порятунку.

– Тьху ти, знову оте “але”… – скривилася шатенка. – Знаєш, якщо ти ґей…

– Так, я – той, – із вдячністю підхопив.

– То чому уявляєш мене дівчиною? На збочення потягнуло?

– Вибач! – ледь прохрипів. Гумка сильно здавила шию.

– Ех…

Темрява налинула відчаєм, підхопивши, наче хвиля цунамі, і винесла у реальність.

За вікном співала тихо сирена. В невеличкій кімнаті все було як завжди, без найменших змін.

– Мучиш мене… Навіщо? – гірко прошепотів.

– Сам себе мучиш… Хі-хі, – засміялася відповідь.

Сльози… Вкотре розрізав душу тихий жіночий плач.

– Що з тобою? – злякавшись, кинувся на допомогу.

Синій халат. Пухнасті зношені капці. На голові накручені бігуді.

– Як воно – змусити жінку ридати, аби відчути себе лицарем-визволителем? – поцікавилися бігуді. – Мучитель, навіщо кличеш у кожний сон?

– Не можу жити без тебе… – необережно зірвалося.

– Але мене немає, ти й не живеш.

Бігуді розгорнули синій халат. Всередині було пусто. Ані світла, ані темряви, ані любові.

– Але… – тихо мовив тремтячим голосом.

– Не існує ніяких “але”. Взагалі.

Бігуді один за одним впали на землю. За ними синій халат, накривши зношені капці. І я лишився один.

– Нащо, Боже… Навіщо втрачаємо час на божевільні мрії? – сумно прошепотів. – Адже все менше його лишається на останок життя, який можна прожити разом. Натомість суцільні марева, мрії, образи, силуети… Невловимі, нещасні привиди, котрі змушені брати на себе всю неприкаяну любов… Вони так само втрачають час.

– Нарешті зміг бодай щось усвідомити, – погодився тихий шепіт і розвіявся у повітрі.

– Але сни віднині стануть такі пусті… – з жалем відмітив, звично розплющивши очі.

За стіною цокотів годинник. За вікном мерехтіла зірка. Але змінилося щось…

На підвіконні. Кілька довгих троянд у пляшці з дешевим вином.

– На прощання… – усміхнувся, прошепотівши. Значить, мій невловимий привид також мене любив.