Знаю, де шукати диявола!

Незнайомий старий зненацька вчепився за мою руку і потягнув до себе, дихнувши брудом і перегаром прямо в лице.

– Ти ж його побачити хочеш, правда?

– Перепрошую?

– Не кричи. Він чекає на тебе, там.

Старий махнув рукою у бік торгового центру.

– Всі вже там – і ангели, і чорти. Шпацерують вздовж розфарбованих бутіків, зазираючи людям в душі. Кожен шукає своє.

Старий дістав із-за пазухи розпочату пляшку незрозумілого пійла, приклав її до сухих, потрісканих губ і закинув голову.

– Щоб тебе, налякав… – промимрив я, скориставшись моментом, аби поспішити геть.

– Пане, змилуйтесь, хоч копієчку! – зненацька наче штурхнуло в спину, змушуючи прискоритись.

Лапатий сніг замітав чужі сліди на вечірньому тротуарі. Жовте світло вуличних ліхтарів пофарбувало місто в колір застиглого золота. Тільки автівки, проїжджаючи по дорозі, вихоплювали яскравими фарами клаптики справжніх кольорів, зриваючи штучну позолоту.

“Але ж цікаво… Звідки він здогадався, куди я йду? – майнула думка, вимальовуючи в уяві худорлявий силует з пляшкою. – Співпадіння…”

Штурхнувши одну з масивних дверей торгового центру, нарешті зайшов усередину.

– Прошу, візьміть. Сьогодні проходить акція, – одразу перехопила мене молода симпатична білявка, засовуючи до рук рекламний буклет.

– Дякую! – ледь встигаю замилуватися привітною посмішкою і з жалем усвідомлюю, що вона уже не для мене.

– Ось, будь-ласка…

Поруч ніяковіє ще один чоловік.

“Певно, так виглядають ангели, які шукають своє”, – знову подумалося. Непомітно знизавши плечима, я не поспішаючи покрокував по довжелезному коридору, вщент заповненому людьми.

Якщо вам дійсно цікаво подивитися на людей – не знайдеться ліпших вітрин, аніж великі торгові центри. Спостерігаючи, можна швидко помітити, як з незнайомих обличь стрімко злітають маски, оголюючи гординю, жадібність, гнів, марнотратство, заздрість і навіть блуд – особливо якщо прогулятися вздовж дорогих бутіків та ювелірних прикрас.

Там, де зустрічаються гроші зі спокусливими бажаннями, продукуються особливі посмішки, котрі мають визначену ціну – вказану на бірці або наліпці.

– А чому святий Миколай про мене забув?

Несподіваний зажурений голос випадково знайшов мене, змусивши з цікавості зупинитися. Біля вітрини дитячих іграшок стояв невеличкий русявий хлопчик років семи і, ледве не занурившись у велику скляну стіну, мріяв про яскраву коробку непотрібних, але бажаних і важливих йому речей.

– Він не забув про тебе, просто не встиг.

Голос лагідний, заспокійливий. Жінка з довгим, прямим волоссям обережно взяла хлопчика за руку.

– Пішли, Яцеку, бо маємо йти.

– Ще трішки…

– Тільки недовго.

Зневіра… Сьомий і останній смертний гріх, якого не вистачало до шести перелічених, аби список був повним.

“Ангели і чорти, кожен шукає своє…” – відлуння голосу із запахом перегару.

Дивно, напевно, побачити у дитини зневіру замість жадібності чи гніву. Зітхання замість істерики, покірність замість протесту… Не звикати, мабуть, малому до витонченої брехні.

Я швидко дістав мобільний і прокричав у трубку:

– Альо, святий Миколай? Я вже у магазині. Що, кажеш, потрібно купити?

– Пробачте, святі бувають такими розсіяними, – винувато всміхнувся жінці з прямим волоссям. – Мені, будь-ласка, ось це.

Продавець байдуже дістала різнобарвну коробку і, перерахувавши гроші, вручила мені, навіть не помічаючи повних розпачу дитячих очей, на чиїх очах таке бажане зникало чи не назавжди.

– Микола, чуєш? – знову кричу в мобільний. – То кому маю віддати дарунок?

– Перепрошую, чи не бачили русявого хлопчика, на вигляд років семи? – цікавлюся у здивованої жінки.

– Ні… – хитає головою у відповідь.

– Звати Яцек. То не стрічали, точно?

– Я – Яцек, – розгублено тягне малий, ледве забороняючи собі вірити у найменшу можливість чуда.

– Нарешті! – зітхаю полегшено.

– На, – простягую різнобарвну коробку.

– Ме… Мені?

“Ну а кому? Давай тепер, покажи-но, наскільки щирою буде твоя усмішка.”

“Ангели, біси… Кожен шукає своє”.

– Дя… Дякую! – все ще не йме віри малий і нарешті всміхається.

– Мамо, святий Миколай про мене згадав!

Прискорююся. На серці немає радості. Тільки уривки думки про лицемірний світ, у якому кожен має вагомі приводи для брехні.

– Зачекайте!

Вдруге за вечір хтось хапає за руку. Роздратовано повертаюся.

– Ось, візьміть.

Жінка з довгим, прямим волоссям простягнула розмальовані папірці.

– Ми знайомі?

– Ви моєму синові тільки що подарували… Розумієте, він так довго хотів, але я не мала можливості…

– Зараз маєте? – уточнюю про всяк випадок.

– Зараз мушу віддати борг, аби не бути винною. Ось, візьміть.

“Ангели або біси, зазирають прямо у душу…”

– Вибачте, та мені просто гидко міняти вашу гордість на щастя вашого сина.

– Перепрошую? – отетеріла жінка.

– Гордість має дуже малу ціну, а щира, щаслива посмішка – майже безцінна, – обережно пояснюю. – Тож не треба псувати щастя, віддавши спочатку гроші, потім пожалкувавши, нарешті вимістивши на синові злість та роздратування. Краще на себе зліться, що брехали малому, звинувачуючи вигаданих героїв у небажанні виконати дитячу мрію.

– Ні, я маю бажання! – гаряче заперечила жінка. – Просто не маю…

– Грошей? – перепитую. – Ось же вони.

Показую на розфарбовані папірці.

– Ангели й біси ходять сьогодні тут, кожен шукає своє. Тому перш ніж розпочнете вмовляти чи ображатися, краще подумайте, чию увагу хочете привернути.

І пішов не поспішаючи, лишивши жінку з прямим волоссям підозріло дивитися вслід.

“Шукаєш диявола? Він десь тут”, – подумки нагадав п’яний голос.

“Ні, не його. Шукаю справжню людину – добру, щиру, якій не потрібна брехня, аби випрошувати любов, – заперечив йому. – Хоча вже давно не вірю, що зможу таку людину колись знайти.”