Що буде, коли запаленого сірника занурити у витончений бокал з дорогим вином?

Вогонь дуже швидко згаснув, лишивши чорні крапельки сажі на темно-червоній поверхні, що коштує, наче святкова вечеря сім’ї середніх достатків.

– Навіщо ви це зробили? – скривилася підстаркувата пані, елегантно затуляючи великим і вказівним пальцями кирпатого носика.

– Воно ж смердить!

– Дуже прошу пробачити, – схилив винувато голову. – Я тільки хотів подивитися, що після себе лишає палке кохання, коли у ньому згасає пристрасть.

– Дурень, – тихо процідила пані крізь сліпучо-білу кераміку і, розтягнувши підтягнуту шкіру у дивакувату посмішку, притулилася до немолодого пана, котрий саме дрімав.

– Ге? – раптом схопився пан. Окуляри, за вартість яких можна з легкістю врятувати кілька важкохворих дітей, підстрибнули і злетіли на блискучий паркет.

– Коханий, я підніму! – перелякано заверещала пані, миттю забувши про сморід, і хижо кинулась на підлогу.

“Ну і навіщо ти це зробив?”

– Пробачте.

Поклав обережно в кишеню недопалок сірника і встав з-за столу.

– Бажаю приємного вечора.

На вулиці дощ. Намагається прив’язати сріблястими нитками небо до сірих хмар, немов до великого паруса, що зараз надметься повітрям і понесе вдалечінь – до чужих зірок…

“Чому коли сумно – дощ? Чи, може, коли дощить – огортає сум?..”

Вечірка мала розрадити, але не було розради… Живі манекени елітних і модних брендів вели делікатні бесіди, смакуючи делікатеси. А я роздивлявся мовчки коштовні блискучі іграшки, таємно міркуючи про цілий всесвіт для мертвих і світ живих.

– Чим займається пан? – ввічливо поцікавився незнайомий вусань, приязно посміхаючись.

– Душами, – одказав у відповідь. – Чи знаєте, що душа – мов вершкове масло? Можна нарізати на шматки і сотворити купу дрібних чудес, нагодувавши спраглих. Можна віддати іншій людині, котра спочатку наїсться вдосталь, а потім усе життя страждатиме від переїдання. А можна законсервуватися у собі, чекаючи, доки все остаточно прогіркне. Тоді душу викинуть на смітник, з огидою затуляючи носа.

– Отже, пан є великим знавцем на маслі, – резюмував вусань і дрібненько захихотів.

– Облиште молодика. Він ще тільки звикає до нашого кола, – вступилася сивоволоса пані, кокетливо підморгнувши…

“Гірчить дороге вино…”

Вогонь, що горить всередині, зовсім не схожий на пристрасть або закоханість. То є полум’я цілого всесвіту, стиснутого у невеличкий серцевий м’яз.

“Наріж себе просто зараз дрібненькими порціями. Роздай бодай кому небуть і просто так. Інакше душа розірве тебе зсередини…”

– Дико й не зрозуміло… Ви можете дарувати іншим ціле життя, придбавши собі відчуття неймовірного щастя і непідробну вдячність. Натомість скуповуєте непотрібні іграшки, які обвисають на ваших пасіях, додаючи зайві кілограми. І перетворюють успішного чоловіка на пам’ятник несмаку й марнотратства.

Холодний дощ знизав плечима у відповідь і про всяк випадок розлив під ноги калюжу, щоб нагадати, що я більше не в тюрмі – не на закритій вечірці пихатого, самозакоханого “кола”, яке вважає себе елітним, але серед пустої нічної вулиці. Де можу запхнути душу разом із роздумами хіба що у найближчий сміттєвий бак.

– Пан має зрозуміти, що є окремий підвид людей, вражених геном бідності. Тож не втрачайте на генетично неповноцінних дорогоцінний час, відведений на роскіш та задоволення, – порадив вусань.

– Потішні у вас думки, – знову підморгнула сивоволоса. – Але навіщо себе роздавати усім підряд? Дайте краще мені, не відмовлюся.

– Ге? – пробурмотів крізь сон немолодий пан.

– Чи ваша палка душа не подарує спраглому вогник? – млосно прошепотіла його моложава пасія, затиснувши елегантну дамську сигару поміж яскраво-червоних губ.

– Звісно, – чомусь збентежився, дістаючи коробку сірників.

– Палає, наче шалена, пекуча пристрість, – тихо відмітила пасія і прикурила, означивши губками поцілунок із запахом тютюна.

“Кожна нормальна людина прагне отримати душі у свою власність. Тільки хворий або дурний роздаватиме їх усім.”

У відповідь я мовчки вмочив вогонь у дороге вино…

“Потрібно акуратно нарізати душу на невеличкі шматочки. Подавати тоненьким шаром на житньому хлібі, щедро присипавши цукром на смак.”