Зимне місто вночі міняється. Зблідла сірість талого снігу, нагромадження білих хмар, чорні клаптики тротуару та обмерзлі гілки дерев трансформуються в магію світла, тіней і лапатих сніжинок, що від самого неба кружляють у нечутному вальсі вітру.

“Там, за вікнами, люди мають зовсім інше життя. Чи вечеряють разом, чи, може, бавляться з дітлахами. Розділяють щоденні клопоти, радіючи одне одному. Або просто милуються снігом, сидячи біля вікна…”

Дурнуваті думки… Але хто заборонить мріяти у вечірньому, зимному місті, де на вулицях більше привидів, ніж людей? Неквапливих і заспокоєних, розсудливих та терплячих. Таких, що не залишають слідів на свіжому снігу…

– Маєш вогника? – раптом зупинив мене незнайомець у ковбойському капелюсі.

– Не палю, – винувато розвів руками, намагаючись не згубити щемливі мрії.

– То візьми. І дай мені, – наказав незнайомець, простягуючи надзвичайно гарну запальничку у формі драконячої голови.

– Але навіщо? – вже почав дратуватися. Захотілося просто піти…

– Бо не можна віддати те, чим не володієш, – криво всміхнувся незнайомець, блиснувши хижо очима в світлі нічних ліхтарів. – Ось, тримай.

І нахабно вклав запальничку мені до рук.

– То маєш вогника?

Незнайомець дістав з кишені довгу сигару. Я слухняно простягнув запальничку і натиснув на драконячі вуха. Із відкритої металевої пащі вирвалось полум’я.

– Бачиш, як усе просто? – підморгнув незнайомець, випускаючи білий дим. – Маєш – і віддаєш… Он у тому провулку на тебе уже чекають. Покажи запальничку дівчині біля входу.

– Хто чекає, чому, навіщо? – геть нічого не зрозумів.

– Доля або прокляття… Яка різниця? – хижі очі блиснули знову. – Однаково краще, ніж безцільно тинятися вулицями та мріяти про життя, якого не буде.

Незнайомець глибоко затягнувся й видихнув тютюновим димом прямо в лице. Я не витримав і закашлявся.

– Вперед і не обертаючись.

Дружньо поплескавши по плечу, зник за моєю спиною, залишивши після себе незаймано-рівний сніг…

– Перепрошую, ви – та дівчина?

Дівчина в чорній масці перестала жувати жуйку від здивування.

– Щось не в’їхала, що значить – та?

Простягнув у відповідь запальничку.

– З цього треба було почати! – засяяла дівчина посмішкою, підхопивши мене під руку. – Пропоную спочатку віскі, а потім уже для настрою.

І потягла за собою у розчинену пащу склепінчастого проходу.

– Перепрошую, але ти бажаєш, аби я купив тобі віскі?

– А ти бажаєш любові, так? – поцікавилася у відповідь. – Отже, кожен віддасть, що має, і отримає те, що хоче.

– Але любов безумовна, – несміливо пручаюся. – Її дають просто так.

– Ти ба, самозакоханий егоїст! – спалахнула дівчина. – Любов йому не така.

І штовхнула на сходи…

– Забився?

Голосом ангела… Турботливий, ніжний дотик.

– А я за тобою летіла прямо униз. Пожалієш?

Думки потроху розвиднілися. Зціпивши зуби від болю, спробував поворухнутися.

– Скажи ніжне слово. Підтримай і обійми. Так холодно…

Дівчина зняла маску і я нарешті зміг роздивитися її очі. Налякані, співчутливі, п’яні, люблячі, ненавидячі, презирливі і заплакані…

– Мовчиш? Бо не маєш любові. Але хочеш, аби по-справжньому хтось кохав!

І голосно засміялася…

– Пішли, ну?

Сильні долоні грубо схопили за комір і поволокли нагору.

– Не треба було так зловживати віскі.

– Але я не пив? – розгублено простогнав.

– Навіщо тоді заплатив аж за десять склянок?

Сильні чужі долоні посадили мене на сніг, притуливши до холодного каменю похилих стін.

– Бачиш, світяться вікна будинків? Ось де справжнісіньке пекло: сварка, агресія, цинізм, егоїстичні діти, що зневажають батьків… Тисячі ідіотів щовечора виповзають на вулицю мріяти про неіснуюче щастя. Потім ідуть додому і зривають злість на дітей, жінок, собак і навіть папуг… Не можна іншому дати, чого не маєш. Так і живуть…

– Лиши мене замерзати, – попросив, намагаючись вирватися. – Не можу і не бажаю більше жити пустим.

– На здоров’я, – знизали плечима долоні, розчиняючись у повітрі. – Все одно заповзеш униз, бо злякаєшся смерті. Там не забудь купити дівчині віскі – може, відсипе трохи якусь любов…

Холодно… І одночасно солодко. Лапатий сніг кружляє під небесами, виблискуючи у світлі нічних ліхтарів. Романтично так замерзати… Веселіше, ніж у холодній лікарні під байдужим поглядом медсестри, що нетерпляче дивиться на годинник і чекає, коли фіксувати час.

– Гей, я чудо. Хочеш, тебе зігрію?..

Посмінувся цій приємній галюцинації.

– Як бажаєш, хай буде так… Хоча ні, не треба. Немає більшої кари, ніж роками жити пустим.

– Який самозакоханий егоїст, – відмітила галюцинація. – Тоді віддай запальничку, бо знаю вас, боягузів. Ще розведеш багаття в останню мить…

Зажди знайдеться причина, заради якої варто трохи пожити…

Я сидів і мовчки бавився запальничкою, змушуючи дракона дихати полум’ям. Галюцинація, складена пірамідкою, стріляла іскрами в небо, згріваючи жаром вогнища…

“Все таки там, за вікнами одноманітних будинків, існує справжня любов. І вечеряють разом люди, і ділять клопоти. Бавляться з дітьми, потім милуються зорями… Ходять по вулицях парами, не проронивши ні слова. Бо закоханим не потрібні жодні слова, досить лише відчувати одне одного…”

– І віскі з льодом купують не заради любові, а через те, що мають в собі любов, – тихо промимрив…

Звідкись долинула дивна мелодія. Наче знайома до болю, та водночас незнана. Мов у старій сонаті зазвучали тисячі нот, що були раніше для мене мертвими.

– Запальничку.

Знайомі очі розглядали мене з-під ковбойського капелюха. Я повернув дракона у простягнуту руку.

– Гарне майбутнє, так? – перепитав незнайомець, звівши очі на сяючі вікна. – Майбутнє, якого немає.

– Але чому немає? – нарешті не втримався. – Чим я мерзенніший тих, у кого це є?

– Немає, бо не настало…

Незнайомець криво всміхнувся знайомою посмішкою і, закуривши нову сигару, вирушив геть, не лишаючи на дорозі жодних слідів.

“Там, у вічності, можна мати різне майбутнє. Бо, втомившись від сотень років одноманітності, привиди приміряють на себе інше життя…”

От би зараз піти по вулиці, не лишаючи за собою відбитків ніг на невинно-свіжому снігу. Це було би куди неймовірніше, ніж малювати уявою прісні казки про неіснуючий світ…