Все почалося з невгамовного бажання новонародженого божества творити і насолоджуватися творінням. Його пристрасть була подібна величезному спалаху, а щирий, веселий сміх ще й досі лунає у найвіддаленіших куточках всесвіту. Божество нетерпляче ляснуло в долоні, і в навколишньому ніщо з’явилася фігура людини з довгою, густою і чорною наче смола бородою.

– Барзілай до ваших послуг. Чого бажаєте? – Людина галантно вклонилася стрибаючому від радості божеству.

– Всього! – Задерикувато крикнуло божество. – Всього, всього, всього!

– Давайте почнемо з зірок, – запропонував Барзілай. – Не хотілося б, знаєте, ось так загубитися у пітьмі.

– Давайте! – Погодилося божество і закружляло у веселому танці, розкидаючи довкола себе блискучий пил.

– Нудно, – незабаром поскаржилося воно і обережно торкнулся випадкової порошинки. Та миттю збільшилася до розмірів планети. Хоча, може, це вони зменшилися – Барзілай так і не зрозумів, що відбулося. Він роздратовано дивився на голе каміння, обтрушуючи зі свого одягу пил.

– Ух ти! – Захопилося божество, жадібно озираючись навкруги.

– Навіщо цей мертвий шар каменю, коли у вас є цілий всесвіт? – Дивувався Барзілай. Та божество не звертало на нього увагу. Воно підстрибом бігало по скелястому плато, цілком захопившись творінням.

– Я хочу зелену траву! І метеликів. А он там нехай росте баобаб! – веліло божество. Барзілай сів по-турецьки на свіжостворену траву і заплющив очі, воліючи не заважати. Божество тим часом пустувало і розважалося, наповнюючи життям бездушну кам’яну кулю…

2.

“Я не повинен жити”.

Ця думка пульсувала у скронях, відгукуючись головним болем. Проханов тремтячою рукою взяв почату пляшку горілки, налив у склянку й відразу випив. Відкрите навстіж вікно квартири на верхньому поверсі манило у небуття, котре видавалося привабливішим за сьогодення та імовірне майбутнє. Проханов піднявся і, насилу переставляючи ноги, підійшов до вікна. Дихання його почастішало; серце билося в грудях, неначе злякана канарка. Він подивився на тротуар, що простягнувся десь далеко внизу тоненькою стрічкою. І раптом відчув, як закрутилася голова.

“Зараз або ніколи”, – майнула думка. Проханов зібрав останні сили й заплющив очі, готуючись перегнутися через підвіконня.

– Брр, Холодно! – Голосно промовив дитячий голос і попросив:

– Закрий вікно.

Проханов здригнувся від несподіванки. Поруч стояла білява дівчинка років шести і, обхопивши себе руками, благально дивилась на нього.

– Ти хто? – Здивувався Проханов.

– Закрий, – попросила дівчинка.

Проханов зачинив вікно і, раптом відчувши слабкість, сів на підлогу.

– Як ти тут опинилася?

Дівча хитро посміхнулося і торкнуло його плече:

– Тепер ти водиш!

І вибігло з кімнати.

– Стій! Ти куди?

Проханов насилу підвівся та повільно пішов за нею. Але в квартирі крім нього нікого вже не було.

– Де ти?

Він зазирав всюди: за штори, в простір між меблями і навіть до шафи. Але дівчатка ніде не було видно.

“Здалося, – подумав Проханов. – Безсумнівно почудилося. Адже як дитина могла тут опинитися?”

“Ще й як могла”, – підказала пам’ять. Проханов повільно опустився додолу і, закривши обличчя руками, поринув у спогади, будучи вже не в силах стримати сліз.

3.

– Ласкаво прошу у світ ілюзій!

Високий бородань привітно усміхнувся і жестом запросив пройти до циркового намету. Проханов простягнув йому квиток.

– Ні-ні, вірю, – підморгнув бородань і раптом дістав із-за спини невеличкий букет польових квітів.

– А це вам!

Він вручив квіти стрункій симпатичній дівчині з немовлям. Та прийняла букет і зніяковіло посміхнулася.

– Гарно виглядаєте разом, – зауважив бородань, легенько підштовхуючи Проханова до незнайомки. – Візьміться за руки, прошу. І не відпускайте одне-одного, що б не сталося… Наступний!

Немов піддавшись чарам бороданя, Проханов слухняно взяв незнайомку за руку. Та схвильовано глянула на нього, притиснувши дитину сильніше до себе, і вони разом увійшли в намет.

– Хто тут у нас? – Раптом звідкись вистрибнув худорлявий карлик в огидній масці та перегородив шлях.

– Ух, яка ти красуня! А дитинка, напевно, смачна.

Карлик застрибав навколо них, простягаючи руки до немовляти.

– Віддай її, ну віддай! Знатний зварю гуляшшшшш.

Незнайомка злякано ойкнула і міцно стиснула руку Проханова.

– Пішов геть! – Крикнув той, штовхаючи карлика. Карлик втратив рівновагу і впав на підлогу.

– Все одно їх не захистиш! – Ображено мовив він, відповзаючи в тінь.

– Давайте краще підемо звідси, – запропонував Проханов. Незнайомка кивнула.

Вони мовчки йшли по осінній вулиці і тримались за руки, наче насолоджуючись теплом один одного. Проханов іноді несміливо позирав на незнайомку, відчуваючи, ніби всередині зароджується нове, незнайоме донині відчуття особливої близькості. І йому шалено подобалося це почуття. Раптом він усвідомив, що найбільше за все боїться, що вони зараз розійдуться і не зустрінуться знову.

– Мене звуть Олександр. А вас? – Зважився він порушити мовчання.

– Таня, – тихо відповіла незнайомка.

– А вашу дочку? Чи це хлопчик?

– Вона мені не дочка, сестра.

– Нічого собі! – Здивувався Проханов. – Яка ж між вами різниця у віці?

Незнайомка сумно зітхнула і промовчала.

– Давайте вас проведу, – запропонував Проханов. – Де ви живете?

– Не варто, я сама … – Таня зупинилась і різко відкинула його руку. – Якось незручно вийшло… Краще піду.

– Зачекайте, – спробував втримати її Проханов. – Пам’ятаєте, що говорив бородань? Не можна відпускати один-одного.

– Дурниці!

Вона розвернулася і швидким кроком стала спускатися в підземний перехід.

– Скажіть бодай ваш телефон! – Крикнув Проханов, та незнайомка остаточно зникла в чорній дірі. Він деякий час стояв і дивився їй услід. Потім довго намагався розгледіти на іншій стороні вулиці. Нарешті, засмучений, побрів до себе додому.

4.

– Ласкаво прошу у світ ілюзій!

Бородач прийшов в його сон. Оповитий сизим димом кальяну, він сидів по-турецьки на підлозі і голосно сміявся. Проханов озирнувся навколо, але скрізь була лише непроникна темрява.

– А я, наче, попереджав, – вимовив бородань крізь сміх. – Не смій її відпускати. Чому з вами так важко? Чому впевнені, ніби знаєте, як краще, як правильно? Чому дозволяєте гордості, страху, фантазіям завадити виконати просте прохання?

Бородач спритно скочив на ноги і вимовив, штурхаючи Проханова в груди.

– Ти по-ви-нен був три-ма-ти за руку. Ти по-ви-нен був три-ма-ти за руку!

Потім замахнувся і несподівано дав Проханову ляпаса. Той сторопів від болю і прокинувся.

За вікном була глупа ніч. Проханов намацав на тумбочці біля ліжка мобільний. Годинник на телефоні показував третю ранку.

– Маячня якась…

Він знову заплющив очі і одразу заснув.

– Не смій тікати, доки я не закінчив!

Бородань знову наснився йому посеред порожнечі й ароматного диму.

– Ви нескінченно клянете долю. А вона дарує вам шанс, шанс, шанс… На, бери, ще, і ще… Ти міг мати дружину, з якою знайшов би щастя. Мати дочку, котрій радів би й пишався. Також інших дітей. І старість… Твоя старість могла проминути в колі люблячої родини. Ти ж ще жодного разу не помирав; ти не знаєш, як це важливо – розуміти в останню мить, що прожив достойне життя. Що поруч є люди, котрі тебе люблять. І все, що для цього було потрібно – просто не відпускати її від себе…

Бородань нервово клацнув пальцями, поруч з ним з’явився кальян.

– А тепер ти ніщо, і нічого в тебе не буде.

– Та хто ви такий? – Обурився Проханов. Бородань затягнувся і раптом зареготав, випускаючи в того густий дим. Проханов закашлявся і замахав руками. Дим стривожено розлетівся у різні боки, залишаючи після себе темряву. Бородач кудись зник, і лише його сміх пульсував деякий час луною у темряві, аж поки остаточно не стих.

– Є тут хто? – Тихо покликав Проханов і зовсім не почув власного голосу. В навколишній темряві нічого не було видно. Проханов спробував йти навмання, та незабаром відчув сильну втому і сів. І просидів так, поки пронизливий дзвінок будильника не висмикнув його зі сну.

– Маю її знайти, – рішуче промовив Проханов, розглядаючи себе в дзеркалі. Ось вона, нова сива волосинка. А он, здається, чергова зморшка…

Приготувавши нашвидкоруч яєчню і запивши її прохолодним чаєм, Проханов поспіхом одягнуся і вибіг на вулицю.

– З чого ж почати? – Пробурмотів він і, секунду поміркувавши, вирішив:

– В цирк! Бородань таки напевно щось знав.

Біля цирку вже зібралися люди. Набагато більше людей, ніж минулого разу. Огрядна пані на вході зі спритністю досвідченого солдата перевіряла квитки.

– А де бородань? – запитав у неї Проханов.

– Який бородань? Не заважайте, – сердито відповіла пані.

– Що учора тут був замість вас.

– Цирк учора не працював.

– Але… як же? – Здивувався Проханов.

– Розклад на афіші, – пані сердито вказала на плакат, що висів біля входу. Проханов підійшов до афіші і взявся уважно вивчати розклад.

– П’ятнадцяте, шістнадцяте … Адже так і є! – Вигукнув він. – Але тоді … Квиток!

Проханов поліз в кишеню і намацав клаптик паперу.

– Пробачте, але це ж ваш квиток? – Проханов знову підійшов до пані. Та мигцем глянула на простягнутий папірець.

– Не наш.

– Але ж тут ось назва вашого цирку.

– Сказала не наш! – Розсердилася пані.

– Вибачте…

Він відійшов убік і дістав телефон.

– Євгене? Привіт, це Олександр.

– Ну, привіт, – невдоволено відповів заспаний голос.

– Я тебе розбудив?

Співрозмовник деякий час мовчав, нарешті вимовив:

– Чого тобі?

– Пам’ятаєш, як дав мені квиток до цирку? Де його взяв?

У трубці задумалися.

– В кальян-барі безкоштовно роздавали відвідувачам. “Перлина сходу” чи якось так…

– Добре, дякую!

Проханов сховав мобільний і чимдуж побіг на зупинку.

5.

Діставшись потрібного місця, він рішуче відчинив двері і війшов усередину. Солодкі аромати кальяну сідою імлою наповнювали напівтемне приміщення. За невисокими столиками сиділи нечисленні відвідувачі, що пили чай, курили і тихо розмовляли між собою, ховаючись в клубах білого диму.

Проханов підійшов до барної стійки.

– Слухаю? – Звернувся до нього неприродно блідий бармен з бурими мішками під очима.

– Скажіть, це у вас роздавали? – Проханов дістав квиток і поклав на стійку. Бармен повільно опустив погляд.

– Алік!

Звідкілясь з’явився не менш збліднілий офіціант в турецькій фесці.

– Проведи гостя до бороданя, – бармен ліниво вказав на Проханова. Офіціант кивнув.

– Прошу за мною.

Він провів Проханова в кінець залу і вказав на останній столик:

– Там.

За столиком, похитуючись, дрімав бородань. Перед ним стояла напівпорожня пляшка текіли.

– Нарешті я вас знайшов! – Зрадів Проханов. Бородань незадоволено скривився і неохоче розплющив око.

– Ти хто?

– Ви мене вчора з дівчиною познайомили, пам’ятаєте? Вона була з немовлям…

– А-а … – протягнув бородань. – Дурень ти, Вася. Нащо тобі баба з дитиною?

І захропів. Проханов підсів до нього і обережно потрусив за плече.

– Ви спочатку квитки перевіряли, пам’ятаєте? А потім наказали триматися за руки.

– А ти відпустив, так? – Бородань розплився в усмішці. – Що, втім, зовсім не дивно…

Він спробував налити текілу в чарку, але не втрапив і розлив на стіл. Проханов вихопив у нього пляшку.

– Ви знаєте цю дівчину? Хто вона?

Бородань здивовано глянув на нього і знизав плечима.

– Баба, слід розуміти…

– Та ні! Де живе, ким працює…

Бородач схопився на ноги і підняв зі столу порожню чарку.

– За баб!

Потім звалився на пуфик і захропів.

– Прошу, не спіть. Мені дуже потрібна ваша порада! – Проханов щосили трусонув бороданя. – Ви повинні допомогти, ви мені снилися…

– Що трапилося?

Офіціант непомітно опинився поруч зі столиком і легенько поплескав Проханова по спині.

– Все добре?

– Заснув, – засмучено відповів Проханов. Офіціант скупо посміхнувся:

– Він завжди так… Будити марно.

– Може, тоді підкажете, – попросив Проханов. – Чи сюди не заходила якось дівчина з немовлям?

– Ми з дітьми не пускаємо, – заперечно похитав головою офіціант. – Тут же дим.

Проханов вийшов на вулицю, зовсім не уявляючи, що робити. Трохи подумавши, він вирішив прогулятися до того самого переходу.

“От би зустрітися випадково!..”

Думка ця не давала спокою. Проханов перейнявся нею настільки, що аж повірив, ніби зустріч насправді відбудеться. Сам того не помічаючи, він поступово прискорював крок. Та незабаром не витримав і зупинив таксі.

Прибувши на місце, Проханов спустився у підземний перехід, де і провів решту дня, уважно розглядаючи кожне обличчя. Нарешті глибокої ночі, втомлений і зневірений, він вийшов із переходу і просто пішов по вулиці. Додому йти не хотілося, а в голові луною звучали слова з нічного сну: “Не відпустити від себе…”

– Дурень… Чому не пішов за нею? Не покликав таксі? – Шепотів Проханов, стискаючи кулаки від безсилля. Нарешті зовсім виснажився і приліг на найближчу лаву…

6,

– Ласкаво прошу у світ ілюзій!

Знайомий голос увірвався до його сну разом зі спекою й запахом солоного моря.

– Ой! – зойкнув Проханов, відчувши, як гарячий пісок обпікає ноги, і підстрибом побіг до води. Вже у воді, помітивши, що на ньому зовсім немає одягу, сором’язливо затулився руками.

Бородань, одягнений, наче індійський йог, сидів у тіні величезної пальми і реготав.

– От парадокс, – мовив він. – Ви зовсім без сорому ходите у найбезглуздіших костюмах, але панічно боїтеся наготи. Але ж творець сотворив за образом і подобою, і без одягу ви уподібнені йому зовні… До речі, це ж, наче, змій навчив, що оголеність – це огидно? І щоб не було соромно, треба ховати за одягом схожість з творцем?

– Чому ти весь час мені снишся? – Роздратовано запитав Проханов.

– Та так, бавлюся.

Бородань сплеснув у долоні і плавно піднявся над землею. Потім повільно підлетів до Проханова і зробив навколо нього коло.

– Тепер, ось, бачу, який ти справжній. Не просочений отрутою фальші, не забруднений смородом брехні. Кришталево чистий дурень!

– Так, я дурень, – погодився Проханов. – Я тільки сьогодні збагнув, як важливо було її не відпускати.

– Та не бери в голову, – сказав бородань. – Життя – лиш коротка миттєвість між небуттям, вже через якусь сотню років про неї і не згадаєш.

– Але я дуже хочу її знайти. Підкажіть, звідки почати пошук? – Схвильовано благав Проханов.

Бородань усміхнувся і раптом вимовив жіночим голосом:

– Гади ви, мужики. Як до весілля, так що робить, де шукати. А як заміж вийдеш, то хто така, пішла геть.

– Навіщо ви так, – образився Проханов. – Мені, може, то болить, що вас не послухав.

– Боляче? тобі? – Здивовано перепитав бородань і спохмурнів. – Лицемір, брехун, егоїст! Ти хоч раз подумав, що сталося з нею після того, як просто її відпустив?

– А що з нею трапилося? – Злякався Проханов.

– Пішов геть!

Бородач клацнув пальцями і Проханов прокинувся.

На вулиці тільки починало світати. Неясне передчуття стривожило його. Проханов сунув руку в кишеню і виявив, що гаманець і телефон зникли.

– От дурень!

Він піднявся з лави і швидко пішов додому, сподіваючись таким чином бодай трохи зігрітися.

7.

– З нею щось трапилося! – Бурмотів Проханов, повністю довірившись сну. Ледве переступивши поріг квартири, він негайно, не роздягаючись, схопив планшет і почав гортати новини.

“Щось трапилося! ..”

Раптом випадкове фото привернуло його увагу.

– Пропали безвісти Тетяна та Ірина Рибчинські… Кому щось відомо, просимо повідомити… – поспіхом прочитав він. Потім схопився за голову і чи не вперше в житті гірко, не по-людськи завив…

Світло раптово згасло, ніби день змінився на ніч. Проханов здивовано озирнувся довкола, та побачив саму лиш темряву.

– Я… осліп? – Злякано мовив він.

– Ласкаво прошу у світ ілюзій, – глузливо промовив знайомий голос і перед Прохановим з’явився стовп яскравого світла, в якому стояв бородань, одягнутий в сліпучо білу туніку.

– Не можна осліпнути, не будучи зрячим, – сказав він. – Ти настільки затьмарив світло собою, що нічого не здатен бачити.

– Але ж я сплю? – Припустив Проханов.

– А що є сон?

Бородач повільно пройшовся, заклавши руки за спину. Стовп світла невідривно слідував за ним.

– Хіба не ілюзія, коли у цілому світі бачиш себе? У кожному віддзеркаленні, перехожому, у комасі та кожній травинці. Малюєш подумки незримі зв’язки, єднаєшся геть з усим, що тебе оточує. Спостерігаєш творіння й одночасно є його часткою… Все довкола лише ілюзія, вигадка. Дитячі пустощі творця, котрий, втім, не позбавлений любові і співчуття.

– Геть не розумію, про що ви, – розчаровано зауважив Проханов. – Що з Танею, де вона?

– Ми – лише породження чужої фантазії, – продовжував бородань. – Звичайні пустотливі думки, що випадково з’явилися і підемо, коли творцю набридне нами бавитися.

– Та я не хочу чути цю маячню! – Закричав Проханов. – Де Таня? Вона жива?

– Ну от, знову я, я, я, – докорив бородань. – Ти безнадійно сліпий, нескінченно глухий. Ні, Тані більше немає. І пам’ятай, знай, не забудь, – це ти її відпустив.

– Але чому? Що сталося?

Бородач сумно посміхнувся:

– А знатний таки був гуляш… В світі, де демони вільно існують в подобі людей, навіть мені, виявляється, не під силу попередити зло…

І зник, забравши з собою темряву.

8.

“Я не повинен жити …”

Проханов уже зовсім нічого не розумів. Тільки здогадувався, що божеволіє.

“Це ж не справжній був бородань, тільки галюцинація…”

“Ласкаво прошу у світ ілюзій”, – в’їдливо шепнула думка, але Проханов негайно відігнав її геть.

“Знатний гуляшшшш…”

Огидний карлик… Як він там говорив, “ти їх не захистиш”?

“Божевілля… Просто якесь божевілля! Певно, якась пухлина тисне на мозок і породжує дивні видіння, – сумно подумав Проханов. – Як тепер знати, може, це все взагалі наснилося чи примарилося?..”

У вітальні клацнув замок і вхідні двері легенько скрипнули.

– Ми вдома! – Промовив приємний жіночий голос. В кімнату, весело сміючись, вбігла дівчинка і кинулася йому на шию. Проханов злякано відсторонив її:

– Хто ти?

– Не впізнав Іринку, чи що?

Це була Таня. Вона стояла неподалік і посміхалася.

– Таня? – Здивовано мовив проханов і мимоволі впав на коліна.

– Я стільки маю тобі сказати! Пробач мене, вибач, прости…

– Ого! То ти її любиш?

Проханов підвів очі, повні сліз, та перед ним нікого вже не було. Він озирнувся і побачив біляву дівчинку, що сиділа на стільці і весело чеберяла ногами.

– Я знаю, тебе не існує, – Проханов невпевнено піднявся на ноги, та не втримався і з розмаху сів на підлогу. – Я ж з глузду з’їхав, чи не так?

– Багато як я, я, я, – засміялася дівчинка. – А ти кумедний!

– Ну то давай поговоримо, – зітхнув Проханов. – Скажеш, як тебе звуть?

– Ліла, – відповіла дівчинка, з цікавістю розглядаючи кімнату. – Ні, все не так…

Вона скочила зі стільця і вперла руки в боки.

– Хочу небо з пухкими хмаринками! І веселку хочу, і квіти. А також журавля та соняшник.

Проханов відсторонено спостерігав, як на сірих, безбарвних стінах оживають яскраві образи. Як підлога раптом позеленіла, а на підвіконні вишикувалися вазони з дивовижними квітами. За вікном кудись зникла глуха і сіра стіна сусідньої висотки, а замість неї виросла висока гора, вкрита сліпучим снігом. Віконне скло раптом розлетілося вдрузки й до кімнати влетіли канарки.

– Як гарно! – Радісно вигукнуло дівча і заплескало радо в долоні.

– Гарно, – погодився Проханов. – Краща галюцинація за сьогодні.

– Дурненький! – Дівчинка підбігла до нього і присіла навпочіпки, уважно зазираючи йому у вічі. – Хороший, але дурненький.

Вона шмигнула носом і Проханов помітив, як по дитячій щоці потекла тоненька, ледь помітна сльоза.

– Прошу, не треба плакати, – вимовив знайомий голос, до кімнати зайшов бородань.

– Знову ви? – Нахмурився Проханов. – Якщо ви вже плід моєї фантазії, то як би вас оце поголити?

Бородань весело зареготав. Дівчинка сердито подивилася на нього:

– Чому смієшся, Барзілай?

– Тому що він досі не розуміє, що відбувається. Нічого не хоче бачити, окрім себе, – відповів бородань. Потім дістав чисту носову хустинку і обережно витер дівчинці сльози.

– З часом він зрозуміє, – впевнено сказала та. – Хочу й надалі ним бавитися. Нехай у Ліли буде ще один друг.

– Неможливо, – заперечив бородань. – Він же всього лише витвір вашої уяви, звичайна собі ілюзія.

– Як і ти, Барзілай, – відповіла дівчинка, ласкаво, немов матуся, погладжуючи Проханова по щоці. І повторила:

– Як і ти…

9.

– Он він, бородатий, – мовив білий, немов стіна, офіціант невеликого кальян-бару, що загубився десь на околиці міста. Відвідувач вдячно кивнув і попрямував до столика.

– Можна? – Запитав він, відсуваючи вільний стілець. Проханов зміряв його презирливим поглядом.

– Ні.

– Але ж маю питання, дуже багато питань, – наполягав відвідувач.

– Кожен має, – відповів Проханов.

– Я грошей дам скільки попросит! – Палко вигукнув відвідувач, дістаючи гаманець.

Проханов пронизливо зареготав. Відвідувачу стало ніяково.

– Вибачте, – перепросив він і, знітившись, поспішив до виходу.

– Та мені що, – тихо сказав Проханов, дивлячись йому вслід. – Я ж насправді можу тільки дивитися, як вами, ніби великими ляльками, бавиться Ліла.