В один з багатьох дощових днів, на які особливо щедра нинішня осінь, мале хлоп’я для розваги жбурляло каміння у величезну калюжу. Це заняття неабияк розважало його, і малюк весело реготав, незважаючи на незадоволені погляди перехожих.

Його мама стояла поруч і нервово розмовляла по мобільному телефону, зовсім не звертаючи на чадо уваги.

– Слідкуйте за своєю дитиною, – сердито попросив якийсь чоловік.

Вона накинулася на нього, немов пантера, енергійно розмахуючи руками та не підбираючи виразів. Збентежений, чоловік поспішив загубитися в натовпі, і молода мама продовжила щось надривно доводити в трубку. “Мабуть, день у неї поганий”, – подумав Натан, з цікавістю спостерігаючи за цією пригодою.

Йому пощастило знайти місце під дахом зупинки, куди швидко набігли люди, як тільки перші краплі дощу потривожили сонний осінній вечір. Автобус ніяк не їхав, і Натан спостерігав за тим, що відбувалось довкола. Він захоплено роздивлявся старі будинки та пожовклі каштани, але особливо його увагу притягували абсолютно незнайомі люди. Хтось поспішав, хтось розмірковував про своє… Та на жодному обличчі він не помітив посмішки. Але ж зовсім недавно люди вміли радіти і посміхатися, чому вони так змінилися останнім часом?

До зупинки під’їхала невелика маршрутка. Двері відкрилися, і звідти визирнула кондуктор:

– Чекаєте на дванадцятий? Не буде його, страйк. Давайте до нас.

“Ех”, – подумав Натан і засумував. Милуючись хвилями від крапель дощу на калюжах, він розкрив парасольку і побрів по вечірній вулиці.

– Ти куди? – захеканий малюк дивився прямо на нього. Натан зробив вигляд, ніби нічого не чув.

– Ось тобі!

Раптом Натан відчув, як щось боляче вдарило в ліву скроню. Перед очима потемніло, він втратив рівновагу і відключився…

– Живий? – незнайомий голос луною озвався у голові, посилюючи і без того чималий біль. Натан скривився.

– Значить, живий, – ствердно мовив голос.

Натан обережно відкрив очі.

– Хто тут?

– Це неважливо, – голос належав дідові з довгою сивою бородою. Старий сидів на березі невеличкого доглянутого ставка і обережно кидав камінці у воду.

– От же іронія, – сказав він. – Кидаєш випадковий камінчик, від нього розходяться хвилі. І хто б міг подумати, що вони здатні винести сьогодні на берег?

– Де я? – запитав Натан, насилу озираючись навкруги. – Як я сюди потрапив?

– Кажу тобі, хвилі, – старий жестом вказав на рівну поверхню озера. – Випадкові та непередбачувані збурення звичного перебігу подій. І знаєш, в чому краса?

Він повернувся до Натана і запитально подивився на нього.

– Пробачте, я не розумію… – мляво промовив той, намагаючись зібратися з думками. Старий усміхнувся.

– Іноді хвилі приносять саме те, що шукаєш.

– Радий за вас, – втомлено сказав Натан. – Та мені б додому …

– Полеж трохи, відпочинь.

Старий широким жестом вказав на прибережний пісок:

– Чим тобі тут не дім?

– З вами все гаразд? – злякався Натан. Раптом він здогадався, що дід може бути небезпечним чи навіть божевільним.

– А що таке божевілля, як ти гадаєш? – розсміявся старий. – У хлопчику, котрий кидав каміння в калюжу, ти бачив лиш розпещеного малюка. А накинь йому років тридцять?

– Діти вчаться і виростають свідомими людьми, – заперечив Натан.

“Здогадався чи випадково вгадав?” – подумав він.

– Ні, вони вчаться придушувати емоції і бути, як всі, – сказав дід. – Звідси інсульти, інфаркти. І, врешті-решт, смерть у зашморгу власних комплексів. Ти і сам тактовно приховуєш думки, а дитина давно би вже про все розпитала.

“Непоганий психолог, – подумав Натан. – Мабуть, ще й небезпечніший, ніж я гадав. Треба діяти обережно”.

– Так, я небезпечний, – старий підійшов до Натана і простягнув йому руку. – Але хіба ти маєш вибір?

2.

– Страйк у них … А про інших подумали, як додому дістатися? – голосно обурювалася огрядна пані, яка зайняла собою обидва передніх крісла тісної маршрутки. – Погано живеться їм… У інших, он, взагалі роботи немає, та якось живуть.

– Замовкніть, жіночко. Cкільки можна? – грубо обірвала її худорлява дама у великих сонцезахисних окулярах. Пані сердито зиркнула на неї:

– С хахалєм розберись. Либонь, здорово він тебе відлупцював, раз такі окуляри напнула.

– Не ваше діло, – процідила крізь зуби дама і густо почервоніла.

Ольга сиділа позаду біля вікна і зацікавлено спостерігала за ними.

– Що, тяжко бути дорогою іграшкою? – переможно посміхнулася пані.

– Все ж краще, ніж плодити блазнів.

– Не переживай, на хліб зароблять. Зате не виростуть виродками.

– У таких-то батьків…

Жінки відвернулися одна від одної. В маршрутці запанувало ніякове мовчання. Водій увімкнув музику. З колонок, закріплених під стелею, почувся шансон. Ользі стало нудно і трохи соромно за власну цікавість. Вона відвернулася до вікна і стала розглядати візерунки, які малювали на склі краплі дощу.

Їй подобалося малювати. Ольга навіть зуміла продати деякі зі своїх робіт, правда заробітку ледь вистачило на чоботи й осінню куртку. Образи для майбутніх творів Ольга шукала саме у випадкових візерунках, які творила природа в найнесподіваніших місцях: на корі, у сплетінні химерно вигнутих гілок, у мозаїці крапель дощу та дивних пейзажах морозної ночі на віконній шибці. Більшу частину робіт Ольга соромилася показувати іншим, вважаючи їх нудними та невиразними. А найбільш вдалими прикрасила свою квартиру, замовивши для них прості й непримітні рамки, щоб не відволікати увагу випадкового глядача від самого малюнка.

Автобус швидко наповнювався випадковими людьми, більшість з яких були врчевидь незадоволені новиною про страйк. Втомившись від монотонного гулу пасажирів, котрі обурено ділилися враженнями, водій додав гучності і нехитрі акорди шансону тепер вгризалися в мозок, немов запах прокислого пива та дешевих цигарок. Ольга скривилася від огиди і, вирішивши далі пройтися пішки, стала потихеньку збиратися до виходу.

Нарешті маршрутка зупинилася, дозволивши Ользі вийти. Ольга розкрила парасольку і з насолодою вдихнула свіже повітря, заплющивши очі від задоволення.

– Бачити тебе не хочу! Ти нам не потрібен… Що?.. І Віті теж не потрібен, я знайду йому доброго батька, – почула вона розсерджений голос і озирнулася подивитися в чому справа.

Молода дівчина голосно кричала у телефон, з’ясовуючи стосунки ймовірно зі своїм колишнім. Біля неї крутився малюк. Час від часу він підбирав камінці та кидав у калюжу, весело сміючись. Ольга звично задивилася на неспокійні кола на воді.

– Тьотю, тьотю! – підстрибом підбіг до неї малюк і схопив за руку. – Ходімо зі мною!

Ольга крадькома подивилася на молоду маму, але та цілковито поринула у розмову і зовсім не звертала уваги.

– Пішли! – хлопчик повис на її руці. Ольга слухняно пішла за ним.

– Кидай зі мною, – попросив хлопчик і простягнув камінець.

– Давай спробую, – погодилась Ольга. Нехитре прохання малюка змусило її щиро посміхнутися. Вона взяла камінчик і обережно кинула у калюжу. Камінець впав у воду і поверхнею розійшлися хвилі, спотворюючи відображення візерунка гілок, вкритих жовтим осіннім листям.

– Ось, бери ще, – весело попросив малюк і простягнув черговий камінчик.

– А ти чому не кидаєш?

– Кидай ти!

Вона кинула камінець, потім ще один, і ще. І при цьому весело сміялася, зовсім не помічаючи стривожених поглядів перехожих, котрі про всяк випадок її обминали.

– Як тебе звуть? – Запитала Ольга у малюка.

– Вітя, – відповів той.

– А я й забула! Твоя мама згадувала ім’я… – раптом Ольга помітила, що молода дівчина зникла.

– До речі, де твоя мама? – стривожилася вона, розгублено озираючись довкола.

– Ти моя мама, – сказав малюк. – Пішли додому.

– Зачекай, нам потрібно її знайти…

Нарешті Ольга помітила дівчину на зупинці. Та виглядала автобус, нервово зиркаючи на годинник.

– Пішли, – Ольга рішуче взяла малюка за руку і квапливо попрямувала до жінки.

– Що ж ви дитину забули? – голосно запитала вона. – Хороша ж ви мати!

– Ти божевільна? Яку дитину? – крикнула дівчина у відповідь.

– Оцю! – Ольга раптом з жахом помітила, що малюк незрозумілим чином кудись пропав.

– Вітю?

Вона озирнулася, але хлопчика ніде не було видно.

– Лікуйся, дурепо! – дівчина показала середнього пальця і відвернулася.

До зупинки підійшла чергова маршрутка і люди, що ховалися під козирком від дощу, кинулися всередину. Ольга залишилася сама. Відкрита парасолька вислизнула в неї з рук і впала на брудний асфальт.

– Як же це сталося? Як я могла його втратити?..

– Я тут, – почувся дитячий голос і маленька долонька схопила її за руку. – Мамо, пішли додому.

– Вітю, я більше не граю, – втомлено мовила Ольга. – Твоя мама поїхала. Як ми її знайдемо?

– Але ти не поїхала, – заперечив малюк і заплакав.

– Не плач, – Ольга присіла навпочіпки і притиснула його до себе, – Не бійся, щось вигадаємо.

– А я більше не боюся, – прошепотів їй на вухо малюк і поступово розчинився в повітрі.

– Доча, ти як почуваєшся? – стривожено запитав немолодий чоловік, проходячи поруч. – Може швидку викликати?

Ольга встала і поправила курточку.

– Спасибі, все добре, – впевнено сказала вона. – А куди втік хлопчик?

– Який хлопчик? – здивувався чоловік.

– Маленький, якого я тільки-но обіймала.

– Нікого ти не обіймала, – злякано сказав чоловік. – Сиділа навпочіпки з заплющеними очима, ніби голова закрутилася чи заболіло щось.

– Ви маєте рацію. Схоже, у мене дійсно закрутилася голова.

Ольга підібрала парасольку, підняла її над головою і швидким кроком попрямувала додому.

3.

Натан сидів на березі поруч з дідом і дивився, як той кидає у воду дрібні камінці.

– І все ж я не зрозумів, чим саме ви тут займаєтеся?

– Випадковостями, – відповів старий. – Бачиш, світ від початку був занадто вже правильним, передбачуваним, нудним. В певному сенсі він був ідеальним, та через це зовсім не міг розвиватися.

– Можна простіше? – попросив Натан. Старий зітхнув.

– Дивись, – він підібрав камінчик і кинув його у ставок. – Камінець летить в тому напрямку, куди я його жбурнув. Він падає у воду точнісінько в тому місці, яке можна заздалегідь передбачити з величезною точністю. І від цього самого місця падіння розходяться колами хвилі.

– Бачу, і що?

– Тебе абсолютно це не дивує. Ти знав, що станеться саме так. Тому що такі закони, котрі лежать в основі природи явища, І вже за другим чи третім разом тобі набридне спостерігати за хвилями, бо нічого не змінюється. Але ось я беру два камінця і кидаю їх одночасно. Бачиш?

Натан подивився на воду.

– Хвилі стали менш передбачувані, – продовжував старий. – А якщо я візьму п’ять камінчиків, то вгадати заздалегідь, як перетнуться хвилі, вже майже не можна. Ось це і є випадковості.

– Тобто ви цілий день кидаєте у воду каміння?

– Десь так, – відповів старий і посміхнувся. – Один з них потрапив тобі у скроню, викинувши на мій берег. А попередній камінчик обернувся для тебе неприємною звісткою про страйк, змусивши піти пішки. Бачиш, всього два незначних камінці, і твої бездоганні плани руйнуються, наче картковий будинок. Ти сидиш на незнайомому березі і міркуєш про те, що робити. Бо раніше таке не траплялося і готового рішення ще немає. Саме випадковості змушують тебе думати й розвиватися. Тепер розумієш, наскільки вони важливі?

– Припустімо, що ви правильно відгадали мої думки, – погодився Натан. – Але ж маєте розуміти, що казки про стороннє втручання у події, м’яко кажучи, неправдоподібні?

Старий голосно зареготав, завалившись на пісок.

– Ти й поняття не маєш, яким чином сюди потрапив. Втім, це не має значення. Маємо вирішити куди цікавішу задачу.

– А ви камінець жбурніть, – насмішкувато порадив Натан..

– І до цього дійде. Та спочатку я хочу дещо тобі показати.

Старий звівся на ноги, простягнув руку і, вхопившись за простір, потягнув його на себе. Простір слухняно викривився, оголивши діру.

– Вмієш так? – підморгнув Натану старий. Той сидів з роззявленим ротом, здивовано заглядаючи в отвір. Старий узяв його за руку:

– Пішли.

І повів за собою в діру.

4.

Ольга замкнула двері і полегшено видихнула:

– Нарешті!

Дорога додому зайняла у неї трохи більше години. За цей час дощ встиг посилитися і з’явився вітер, котрий зламав парасолю, яку довелося викинути.

Ольга попрямувала у ванну кімнату і залізла під душ, щоб змити бруд з дощовою водою і трохи зігрітися.

Таємничий малюк все не сходив з думок. “Що то було?” – розмірковувала Ольга, але ніяк не могла підібрати розумну відповідь.

Прийнявши душ, вона вирішила заварити кави. Раптом вечірню тишу роздер на шматки пронизливий телефонний дзвінок, змусивши Ольгу здригнутися від несподіванки. Вона підняла трубку:

– Алло.

– Олю, ти уявляєш? Я вагітна! – виголосили на тому кінці, ковтаючи сльози.

– Наталко, це ти? Від Сашка?

– А від кого ж! Уявляєш, я цій наволочі дзвонила. А він каже живи як знаєш, я свою сім’ю не кину. Олю, що робити?

– Подаси до суду на аліменти, нікуди не дінеться.

– Олю, а може краще аборт?

– Як знаєш, це твоє життя.

У відповідь почулося ридання, потім короткі гудки. Ольга поклала слухавку. “Адже можна було здогадатися заздалегідь, що саме так все і закінчиться”, – подумала вона. І знову згадала про малюка.

– Кава. І телевізор, – пробурмотіла Ольга й побігла на кухню.

Заваривши кави, вона сіла за стіл, машинально взяла блокнот для ескізів і олівець, що завжди були під рукою на випадок непередбачуваного натхнення, і почала малювати калюжу, по якій колами розходилися хвилі від камінця. Поруч з калюжею її рука мимоволі зобразила маленького хлопчика, котрий схилився над водою, роздивляючись своє відображення.

– Прошу тебе, йди… Йди геть, – шепотіла Ольга, розглядаючи намальованого малюка, – Мені страшно, мені дуже страшно… Страшно, що я божеволію…

Вона відкрила попередній аркуш, на якому було зображено немовля. Потім ще один, з порожнім дитячим майданчиком. І сльози самі потекли по щоках.

5.

Отвір вів у довжелезний коридор з безліччю однакових дверей по обидва боки.

– Центр керування світом, – сказав старий. – Звідси стежать за швидкістю обертання, чистять повітря… Ви б, чесно кажучи, вже давно без нас задихнулися. А он там, – дід вказав на двері, що зовсім не виділялися серед інших, – там створюються нові душі. Ти знаєш, що вирощування душі займає за вашим часом до семи років? Дуже важкий процес через те, що душу потрібно правильно налаштувати. Найменша помилка – і виходять серійні вбивці чи генії, подібні до Леонардо або Ейнштейна. А тут, – він вказав на сусідні двері, – розподіляють готові душі, обираючи їм матерів.

Дід легенько прочинив двері, за якими виявилася величезна зала, тісно заставлена великими стелажами. На стелажах і між ними лежали купи пожовклого від часу паперу, рясно вкритого дрібними літерами.

– Це архів. Ми ведемо облік і статистику, щоб не повторюватися часто та розраховувати можливі наслідки.

Старик завів Натана всередину та зачинив двері.

– Сталась у нас надзвичайна подія, яка змусила здивуватися навіть мене, досвідченого майстра випадковостей. Бачиш, останнім часом занадто багато душ повертаються, не встигнувши народитися. З дуже важкими ранами, котрі виникли через те, що несформоване тіло хтось безжально рвав на шматки. І ось, одна з підготованих до розподілу душ якимось чином довідалася про це і втекла, бажаючи обрати батьків самостійно.

– А про мене тут записи є? – запитав Натан, з цікавістю розглядаючи стелажі.

– Слухай уважно. Повернувшись назад, ця душа навідріз відмовилася йти до тієї жінки, якій була призначена. Заявивши натомість, що вибрала нову маму. Таким чином у нас виник юридичний казус.

– Юридичний? – здивувався Натан, – У вас тут є власні закони?

– Швидше декілька непорушних правил, – поправив старий. – Серед яких найголовніше – право свободи вибору. Ми не можемо змусити душу робити те, що їй необхідно. Лиш направляємо дії, створюючи випадковості. Та наразі виникла проблема, для вирішення якої недостатньо просто створити ланцюжок подій.

– Яка проблема? – запитав Натан.

– Тільки між нами, – старий нахилився до нього і знизив голос. – Жінка, яку обрала душа в якості майбутньої мами, свого часу невдало перервала вагітність …

6.

Ольга сиділа на кухні і плакала, розмазуючи по щоках сльози.

– Це він. Я відчуваю, це він…

Перед нею лежав малюнок, котрий вона малювала раніше. На ньому малюк милувався своїм відображенням у воді, а відображення дивилося на неї з образою та німим докором.

…Операція пройшла важко. У вас можуть бути ускладнення…

Тільки це виявилися не ускладнення. Це був вирок.

Йшли роки, й біль, що спочатку був непомітним, посилювався з кожним днем. Ольга якнайчастіше старалася занурюватися з головою в роботу, вільний час віддаючи малюванню. Намагалася не помічати чужих дітей, не наважувалася заводити сім’ю, почуваючись неповноцінною. Боялася, що навіть якщо і зважиться вийти заміж, то чоловік її кине та піде до тої, що зможе народити йому дитину.

…можуть бути ускладнення…

Поступово великим ускладненням стало її життя, повне сліз та депресії. У якому місця для радості майже не залишилося.

“Я хочу до мого сина”, – майнула думка. Ольга тремтячою рукою взяла кухонний ніж і піднесла до зап’ястка. Холодний… Чи варто? Вона знов подивилася на малюнок. Якщо там, на дорозі, дійсно був її ненароджений хлопчик, то вони обов’язково зустрінуться…

Випадково вхідний дзвінок обірвав тривожні думки. Ольга струснула головою, ніби скинула з себе ману, і, абияк витерши сльози, підійшла до дверей.

– Ви хто?

– А Валєру поклич.

Ольга навіть відчула перегар, яким були просякнуті ці слова.

– Ти переплутав квартиру!

– Ви… бач… те.

Невиразна фігура невпевнено пішла геть. Ольга притулилася спиною до дверей і, раптом відчувши легкість, голосно засміялася.

7.

– На чому ми зупинилися? – запитав старий, повернувшись в архів, де очікував Натан. – Вибач, що довелося швидко піти без пояснень, була невідкладна справа.

– Каміння у воду жбурляли? – запитав Натан.

– Можна сказати й так, – погодився дід.

– А я запитати хочу: аварії, катастрофи, вбивства та війни – це також ви?

– Це ваша дурість, – сказав старий. – Ваша свобода вибору, в яку ми не маємо права втручатися. Можемо лише спробувати дещо пом’якшити. Затримати когось, наприклад, на світлофорі, чи відправити десь у справах в безпечне місце. Бодай хоча б змусити вчасно схилитися, щоб зав’язати шнурки. Та ми не всесильні і не можемо скрізь встигати.

– А моє перебування тут – теж запланована випадковість?

– Як здогадався? – хитро посміхнувся старий. – Адже зовсім недавно твердив, що такого не може бути.

– Каюсь, був не правий. Невже це привід для того, щоб глузувати?

– Швидше привід замислитись, у чому ти ще можеш помилятися. Не варто бути впевненим лише тому, що тобі часом здається, наче пізнав геть усе. Та повернемося до нашої справи. Як я вже говорив, безпліддя матері – це проблема, яку необхідно вирішити. І ти маєш допомогти.

– Ото ще! – здивувався Натан. – Я ж не лікар. Чим я допоможу? І чому саме я?

– Виною тому випадковість. Хто ж міг знати, що якийсь шибеник кине каменем саме в тебе? – знизав плечима старий. – І потім, візьми до уваги, хто саме просить про допомогу і що він може дати тобі натомість.

– А що ви можете мені дати?

Старий з усмішкою подивився на Натана. Той раптом відчув, якою сильною батьківською любов’ю та ніжністю наповнене його впевнене, але чомусь незмінно сумне обличчя.

– Я збираюся подарувати ціле життя …

8.

Пізнього вечора Ольга заварила собі м’ятного чаю, бажаючи трохи заспокоїтися перед сном. Після чого залізла під ковдру і, зігрівшись нарешті в ліжку, змогла досить міцно заснути. Цієї ночі її не мучили сни, яких вона дуже боялася. А вранці, коли задзвенів будильник, виявилося, що вчорашня дивна пригода майже повністю вивітрилася із пам’яті. Ольга солодко потягнулася і, звично зібравши волю в кулак, рішуче скинула з себе ковдру.

Вчорашній страйк закінчився і Ольга змогла досить швидко дістатися на роботу. Випадково так вийшло, що одна зі співробітниць примудрилася захворіти. І Ользі довелося працювати за двох, через що вона дуже затрималася. І нарешті, зовсім виснажена, Ольга вирвалася із задухи тісного офісу на прохолодне повітря, що приємно пахло дощем. Закривши очі, вона з неприхованим задоволенням вдихала осінню свіжість.

– Візьміть, це для вас.

Ольга відкрила очі і побачила незнайомця, котрий простягав букет польових квітів.

– Що ж так дешево, чому не купили троянди? – з неприхованим роздратуванням запитала вона. Незнайомець зніяковіло почервонів.

– Гаразд, давайте, чого там, – Ольга вирвала букет з його рук. – Що далі, запропонуєте провести мене додому, чи спочатку будете мудрувати, незграбно вигадуючи компліменти? Або, може, відразу перейдемо до бажаного фіналу без зайвих слів? Ви хоча б потрудилися зняти номер або квартиру?

– Навіщо? – здивувався незнайомець.

– А навіщо витрачати гроші на квіти?

– Мені потрібно з вами познайомитися.

– І для чого ж вам це потрібно?

Незнайомець помітно почервонів і відвернувся кудись убік.

– Я так і знав, – розпачливо мовив він. – Ніколи не вмів знайомитися. Випадковості … Краще б знайшли когось більш досвідченого, ніж просто висмикнули першого ліпшого…

– Стійте, ви зараз про що? – Ольга схопила його за руку. – Хто вас послав і навіщо?

– Ай, все одно не повірите, – ще більше засмутився незнайомець. – Я б і сам нізащо не повірив.

– Ви навіть не уявляєте, у що я здатна повірити. Не тягніть же!

Незнайомець замислився, нерішуче переминаючись з ноги на ногу. Потім зібрався з духом і вимовив:

– Бачите, справа в тому, що вам обов’язково потрібно народити дитину.

9.

Дівчина раптом сторопіла. Потім замахнулася і з усієї сили жбурнула Натану букет прямо в обличчя.

– Сволота! – закричала вона, намагаючись його вдарити. Натан зловив її руку і міцно стиснув.

– Пусти! – дівчина штовхнула з такою силою, що він ледь не впав. Краєм ока Натан помітив, що навколо потихеньку збирається зацікавлений натовп.

– Ольго, заспокойтеся, – благав він. – Хіба я сказав щось погане?

– А звідки тобі відомо, як мене звуть? – дівчина вирвалася і двома руками схопила його за комір, трохи піднявши над землею. Натан не на жарт перелякався. Він не очікував, що у стрункої невисокої дівчини може виявитися стільки сили.

– Хто? – запитала вона, спопеляючи його поглядом. – Лиш скажи мені, чий це жарт, і можеш забиратися к бісу.

– Вітя, – насилу видавив Натан з себе. – Хлопчик, з яким учора ви зустрічалися.

Дівчина відпустила його і, збліднувши, повільно сіла на землю і закрила лице руками

10.

Незнайомець обережно допоміг підвестися. Ольга відчувала, що зараз заплаче, та змусила себе стриматися. Розчарований натовп потихеньку розходився.

– Це я його вбила, – байдужим тоном сказала Ольга, дивуючись, як сильно тремтять долоні. – І готова нести за це покарання. Ви прийшли мене мучити? Так починайте.

– Вбили кого? – розгубився незнайомець.

– Хочете, щоб розкрила вам душу? Будьте ласкаві. Бачите, вісім років тому я була вагітна …

– Та ні, ви нічого не зрозуміли, – обірвав її незнайомець. – Вітя хоче, щоб ви були його мамою. Він вас вибрав для того, щоб народитися на цей світ.

11.

Миле, кирпате обличчя дівчини раптом спотворила гримаса болю.

– Я не можу… родити, – насилу вимовила вона. – Це не лікується. Ви навіть не уявляєте, як багато грошей я витратила на лікарів і даремні ліки. Дай вам Бог ніколи не знати, що таке втратити надію. І кожен день відчайдушно пояснювати собі, навіщо потрібно жити.

Натан слухав Ольгу і відчував, що хоче притиснути її до себе. Шепотіти різні дурниці про те, що все буде добре. Бо інакше він особисто відірве голову тому старому, котрий свого часу занадто захопився грою у випадковості.

…Це все ваша дурість…

Але як можна вимагати розумної поведінки від зовсім юної дівчинки? Котру легко обдурити, якою легко скористатися. І яка впевнена в тому, що попереду дуже багато щасливих завтра, щоб надавати значення дрібним дурницям.

– Ольго, – неочікувано вирвалося у нього. – Дозвольте мені бути поруч. Я дуже хочу полегшити ваш біль.

Дівчина мовчки глянула на нього поглядом, повним невисловленого смутку:

– Хочете мене жаліти? Не треба.

Замість відповіді Натан міцно притиснув її до себе і ніжно поцілував.

12.

Маленьке хлоп’я захоплено збирало камінці і каштани та кидало їх у величезну калюжу посеред парку, заливаючись веселим сміхом.

– Вітя, перестань балуватися! – Суворо попросив малюка Натан, не приховуючи посмішки.

– А я буду! – Тупнув ніжкою малюк і потягнувся за черговим камінцем.

– Цікаво, в кого він такий впертий? – Запитала Ольга і поклала голову Натану на плече.

– Я не такий! – Натан старанно спробував зобразити образу, проте й сам засміявся від своєї незграбної спроби.

Осінь тим часом вмивала теплим дощем дороги і старі будинки. Місто продовжувало жити звичним життям, ніби нічого дивного не відбулося. Камінці, що падають у калюжу, створюють нові хвилі. І ніхто не може вгадати, що ці хвилі здатні винести сьогодні на берег.