Холодно, – промовили королеви, показуючи на великий стовбчик термометра.

– Зараз, ваші величності, – огидний карлик почав роздмухувати камін.

– Власне, що таке холод? – замислився придворний філософ, труснувши срібними кучерями. – Легке, ніжне поколювання шкіри рожевих щік; чисте, свіже повітря із неповторним солодким запахом…

– Не цікаво, що таке холод, – повідомили королеви. – Ми повинні вершити долю людей. Покажіть нам людину.

Карлик востаннє дмухнув на молодий вогонь і, насилу обхопивши велике дзеркало, боком почовгав до трону.

– Гляньте, ваші величності.

Зеркало почорніло і розвиднілося, показавши маленьку дівчинку, котра гойдалась на гойдалці, голосно сміючись.

– Що це? – поцікавились королеви.

– Людина, ваші величності, – відповів карлик, недобре блиснувши оченятками. – Ба, як бридко верещить і потворно смикається!

– Що це за переривчастий крик? – поцікавились королеви. – І чому спотворилося обличчя?

– Радість, мої королеви… Радість прекрасна! – захоплено проказав філософ, змахнувши золотим плащем. – Уявіть лишень, наче світ зненацька грає новими барвами. І здається, що вся планета обертається тільки заради вас. Чи навпаки, саме ви зараз рухаєте планету, відштовхуючись потужним сміхом від Всесвіту…

– Гордощі мають бути покарані. Людям не дозволено думати, наче світ існує для них, – повеліли королеви і знову вказали на термометр:

– Холодно.

– Зараз, ваші величності, – задоволено мовив карлик. – На тобі!

Дівчинка раптом вилетіла із гойдалки, боляче впала на землю і перелякано закричала.

– Так їй! – радо підстрибнув карлик. – Зараз, ваші величності. Зараз додам вогню.

І підтюпцем кинувся до каміна.

– Ми повинні вершити долі людей. Покажіть нам людину, – відчеканили королеви. Придворний філософ обережно протер дзеркало рукавичкою. На димчастій поверхні з’явився розхристаний чоловік з напівповною пляшкою, затиснутою в руці.

– Відчиняй, зараза! – вигукнув п’яним голосом, гупнувши ногою у двері. За іншого боку почувся дитячий плач.

– Йди собі куди хочеш, тільки нас не займай! – благав крізь сльози змучений голос жінки.

– Як не відчиниш – вб’ю! – пригрозив чоловік, загупавши з усієї сили.

– Чому людина неадекватно розраховує власні можливості? – не зрозуміли королеви. – Хіба то не очевидно, що у неї не вийде пробити діру?

– Яка людина? – сумно зітхнув філософ. – Звичайнісінький паразит. Присмоктується до інших, витягуючи життя… Де існує межа, за якою отруєний мозок більне не можна вважати живим?

– Шо там? Шо? – нетерпляче підскочив карлик. – Тілько глянь, яка впертість, сила волі та прагнення дістатися до мети. Ваші величності, чи не таким написано “попросіть – і дано вам буде”?

– Наполегливість і терпіння повинні винагороджуватися, – згодилися королеви.

– Холодно.

І показали вкотре на вкритий інеєм стовбчик.

– Хай же збудеться твоя мрія, – лагідно мовив карлик, дмухаючи в замкову щілину. Від удару ноги тендітні двері прочинилися настіж.

– А-а-а-а! – переможно загарчав чоловік і, замахнувшись пляшкою, кинувся усередину.

– Ваші величності, геть забув про вогонь! – пригадав карлик, стурбовано потьопавши до коминку.

– Ми повинні вершити долі людей. Покажіть нам людину, – зажадали королеви, ледве торкнувши дзеркало.

– Я би зараз хильнув горілки чи коньяку, – змучено мовив філософ, з острахом заглядаючи у похмуре скло.

– Глянь, яке воно миле…

Юні парубок й дівчина схилились над люлькою. Звідти виглядала дитяча долонька, перебираючи пальчиками.

– У нього твої щоки.

– І твої очі.

– Зате брови геть не мої…

– Що це за ритуал? – насупились королеви. – Чи людину у ліжку вирішено ділити, нарізаючи на шматки?

– Прошу, – мовив філософ, жестом припросивши карлика. Той апетитно облизнувся і рушив до дзеркала.

– Соломонове рішення, мої королеви. Якщо дитина не ділиться, най нічиєю буде. Просто звільніть її від зайвих страждань.

– Що ж це сьогодні холодно? – несподівано мовив філософ, длубаючись у каміні довгою кочергою. – Як так вийшло, що геть нічого тут не горить?

Переляканий карлик заховався за дзеркало, забруднивши чорною сажою чисте скло.

– Холодно, – відмітили королеви, перевівши погляди на термометр.

– Люди, дурнуваті створіння… – продовжив філософ, дістаючи задубілу гілку. – Народжуються, вмирають, прагнуть любові, затишку… Хто подбає про них, коли щезнемо ми?

– Холодно, – вимогливо повторили королеви, штурхнувши карлика.

– Зараз, ваші величності, – улестливо мовив той, відштовхуючи філософа. – Негідно пану бруднити шовковисту шкіру долонь, копирсаючись у смітті.

– Не бруднив би, якби саме під ноги не лізло, – одказав філософ.

– Не можемо витрачати хвилини. Ми повинні вершити долю людей, – строго нагадали королеви. – Покажіть нам людину…