Ми усі пливемо в одному човні, – любив промовляти старий. – Як не усвідомиш цього, не виживеш.

А потім помер.

Не вижив, хоча, наче, правильно усвідомлював усі тонкощі життя.

– Чого такого старого везти в лікарню? – байдуже махнув рукою лікар швидкої і, вколовши якісь вітаміни, пішов рятувати чуже життя. Не знав той лікар ані про човен, ані про необхідність усвідомлення очевидної істини, що у світі все взаємопов’язане і впливає одне з одного.

Я мав удосталь часу про це подумати, сидячи на самоті в пустому купе та насолоджуючись захоплюючими краєвидами бескінечних далеких гір. Запрошення на похорони старого, написане від руки на весільній листівці, лежало переді мною на столі і дивувало не менше, аніж безглуздість раптової смерті людини, що завжди хизувалася відмінним здоров’ям і жодного разу не хворіла бодай на нежить.

Та брат мій, яким батько опікувався до останнього дня, завжди був дивакуватий. Людиною божою, як полюбляла казати мати. Бо вірила, що Господь наглядає за тими, хто від дитинства несповна розуму. І саме ця віра не дозволила з’їхати з глузду, коли найкращі місцеві світила від медицини повідомили їй, що молодша дитина назавжди лишиться “неповноцінною”.

– Чи доглядає хто за тобою зараз? – запитав я, зателефонувавши одразу, як тільки отримав листівку. Та брат лише засміявся у відповідь і запевнив, що все буде добре і похорони старого зачекають до мого приїзду.

– А чия ідея з запрошеннями? – не здавався я. – Дурна, між іншим. Чому просто не подзвонив?

Та телефон відповів короткими гудками і всі намагання дозвонитися ще раз були марними.

Це все виглядало якось дико, дивно, безглуздо. Як і безкінечні гори за вікном, яких раніше не помічав. Хоча мав тверду впевненість, що їду в потрібному напрямку. Може, вміння забути геть про все і просто милуватися краєвидами приходить з віком…

– Можна до вас?

Кремезний здоровань прочинив двері та увійшов до купе, тягнучи за собою чималий клунок.

– Мені б, оце, нижню полицю. Бо на верхню, як бачите, не поміщуся, – винувато посміхнувся здоровань.

– Вмощуйтеся зручніше. Крім мене тут нікого немає, – відповів я. Здоровань вдячно кивнув і почав трамбувати клунок під відкидне сидіння.

– Оце зараз в сусіднім купе чорті шо відбулося, – мовив він. – Кажуть, наче зникла якась людина.

– Певен, що зниклий знайдеться незабаром у вагоні-ресторані. До речі, треба, напевно, й собі якось там загубитися.

– Що ви! – удавано злякався здоровань. – Жодна сила не змусить мене зайвий раз потикнутися у вузький коридор. Краще просто замовити чаю.

Що ж, чаю – так чаю, – погодився я, натискаючи кнопку виклику провідника.

– Шо це у вас? – поцікавився здоровань, помітивши дивне запрошення на столі.

– Їду ховати батька.

Я заховав листівку до кишені.

– Від кого? – не зрозумів здоровань.

– Від світу… А ви куди тримаєте шлях?

– А я їду ховатися, – зізнався здоровань. – Зараз до кінцевої, там ще не вирішив.

– Оце так! – здивувався я. – Чому?

– А шо, по-вашому, може статися з людиною мого віку, статури й достатку? – знизав плечима здоровань. – У всьому ж бо винен час. З плином його розумієш, що став тягарем. І, скажу вам, усвідомити то дуже сумно… А ваш батько, значить, помер?

– Сердцевий напад. Може, жив би далі, аби швидка не відмовилася везти його до шпиталю.

– Так, лікарі… – співчутливо зітхнув здоровань. – Чув я про одного… Чекав, доки прийдуть родичі збитого автівкою хлопчика, щоб узяти з них гроші за операцію. Так і не дочекався… Коли вже знадобилося зафіксувати смерть, лікар пішов у прийомне відділення і побачив, що хлопчик був його сином.

– Викликали?

Двері купе прочинилися і всередину зазирнула жінка в уніформі.

– Зробіть нам, будь-ласка, чаю, – попросив я.

– І якщо можна, у великих стаканах з металевими підстаканниками, – додав здоровань. – Пам’ятаю, як ще в дитинстві…

– Чекайте, – холодно наказала провідниця і зачинила двері. Здоровань ніяково замовк.

– Часто згадуєте дитинство? – ввічливо поцікавився я.

– Зовсім не згадую, – зрадів увазі здоровань. – Хоча спогади – то єдине, що залишилося. Ну і клунок усілякого дріб’язку, що роками збирався. Полюбляю збирати речі, вони повертають пам’ять. А скільки моя кричала: треба їх викинути, зовсім немає місця… Уявляєте, чотири кімнати – і зовсім немає місця? Хоча квартира – мій спадок, а їй не залишили навіть халупи у забутому Богом селі.

Здоровань сердито насупився і відвернувся до вікна.

– Я вже втомився… – раптом зізнався він. – Бути самотнім, затиснутим між чотирьох стін, де для мене ніколи не було місця…

Він втомлено приліг на полицю і заплющив очі.

– Чай!

Провідниця війшла в купе і поставила на полицю два повні стакани чаю.

– Ще чогось?

– А там, в сусіднім купе, кажуть, наче, людина зникла? – обережно поцікавився я.

– Це ж потяг, – знизала плечима провідниця. – Тут постійно зникають люди. Виходять на зупинці, не встигаючи попередити тих, з ким їхали. І маємо потім істерики й переляк.

– А до Залізної Балки ще довго? Бо щось зовсім не можу згадати оці місця.

– Довго, це ж кінцева, – відповіла провідниця.

– Вже кінцева? – здивувався я. – І як давно?

– Завжди була… То чи потрібно від мене ще щось?

– Ні. Хіба йому постільну білизну. Бо вже, бачите, спить, – кивнув у бік здорованя, що тихенько собі похріпував.

– Краще не треба будити, – порадила провідниця і вийшла, обережно зачинивши двері.

Я милувався скелястими горами за вікном і поволі сьорбав солодкий чай. Меланхолічний стукіт коліс заколисував, а одноманітний пейзаж більше не викликав захоплення своїми величними краєвидами.

– Тут, наче, людина зникла, – розгублено мовив хтось у коридорі.

– Тихше, пасажирів перелякаєте! – сердито гримнув знайомий голос провідниці у відповідь.

– Але ж він… Як його… Тільки-тільки був тут!

“Отак, зазвичай, і зникають люди, – подумалося мені. – Дуже скоро ніхто не згадає навіть їх імені.”

– Чи все в порядку? – пошепки поцікавилася провідниця, про всяк випадок зазирнувши до нас. Я ствердно кивнув у відповідь.

Гори, здавалося, ніколи вже не закінчаться. “Може й собі поспати?” – майнула думка.

– Господи, рятуй їхні душі. Бо не відають, що творять…

Двері відчинилися і до купе увійшов святий отець у довгій чорній ризі.

– Нижні полиці зайняті? – одразу запитав він.

– Як бачите, – мовив я.

– Боже, така незручність – лізти наверх у цьому вбранні… Біля вас поки присяду, можна?

І усівся, не чекаючи дозволу.

– Подорожуєте без багажу? – поцікавився я.

– А навіщо? – здивувався святий отець. – Бог надає нужденним усе потрібне. Отже, не маю потреби мати багаж.

– А як же старе прислів’я: на Бога, мовляв, надійся?..

– Ет! – махнув рукою святий отець. – Знову оці розмови заради розмови… Краще займемося ділом.

Він дістав з-за пазухи пласку пляшку коньяку і два невеличкі пластикові стакани.

– Повний чи до половини?

– Давайте повний, – відповів я і потягнувся за бутербродами.

– Бачите? – мовив святий отець, наминаючи хліб з ковбасою. – Був голодний – і Господь послав мені їжу.

Він долив коньяку в стаканчики і зауважив, кивнувши у бік здорованя.

– Здається, йому вже нічого не лишиться.

– Хто рано встає – тому сам Бог подає, – одказав я.

– Ви таки бистро засвоюєте, – посміхнувся святий отець.

– Бісові люди… Бісове життя.. – сонно пробурмотів здоровань і затих.

– Яка нещасна душа, не має спокою, – сумно мовив святий отець і запропонував:

– Вип’ємо за упокій?

– Звісно. У мене батько якраз помер, їду на похорон.

– Тобто, ваша душа теж зараз мається? – перепитав святий отець. – Бачите, як я вдало до вас підсів?

– Чому це – вдало?

– Бо серед багатьох надуманих негараздів, ваш біль – то саме природній біль.

В двері купе постукали.

– Перевірка квитків!

Знову та провідниця. Принаймі, так здалося по голосу.

– Яка перевірка? – обурився я.

– Ходімо, ходімо, – припросив святий отець, беручи мене за руку, наче малу дитину. – Хай здоровань спокійно поспить.

Я мовчки знизав плечима і вийшов слідом за ним у коридор. Провідниця з-під лоба глянула на святого отця і мовила з неприхованим роздратуванням:

– Все ще тут?

– Нікуди не поспішаю, – спокійно відповів той.

– Що ж, ходімте.

І впевнено закрокувала по коридору.

Витративши кілька хвилин на прискіпливе вивчення документів, провідниця нарешті відпустила нас до купе.

– Нічого не розумію, навіщо ці додаткові перевірки? – дратувався я.

– Всяке буває. Але ж добре, що все в порядку, – підбадьорив святий отець, відчиняючи двері. – От і наш здоровань нарешті пропав.

На полиці здорованя сиділа руда, тендітна дівчина в окулярах.

– То їхатиму не сама? – розчаровано мовила вона.

– А здоровань давно пішов? – поцікавився я у відповідь. Дівчина розгублено знизала плечима.

– Не бачила жодного здорованя.

Після чого дістала з кишені смартфон і, встромивши у вуха навушники, наче розчинилася у екрані.

– Там, напевно, далеко не слово Боже, – зауважив святий отець і, вмостившись, визирнув у вікно:

– До чого ж прекрасні гори…

– Цікаво, куди міг зникнути здоровань? Адже поїзд не зупинявся, – розхвилювався я. Святий отець невесело посміхнувся:

– Та тут доволі часто зникають люди.

– Так, чув. Виходять десь на зупинці, не попередивши тих, з ким їхали. А дурні потім здіймають скажений гвалт. Але ж не було зупинки!

– Звісно, що не було, – погодився святий отець.

– А я на змагання їду, – зненацька похвалилося дівча, не відриваючись від мобільного. – Художня гімнастика, першість області.

– То ви займаєтесь спортом? – перепитав у неї святий отець.

– Хвилинку…

Дівчина здійняла на нього очі.

– Я по телефону розмовляю, хіба не видно?

І знову задивилася на екран.

– Пошукаю здорованя… – я нетерпляче піднявся з місця.

– У цьому немає сенсу, – мовив святий отець. – Ви його не знайдете.

– Звідки вам знати? – сердито одказав я. – Чи достеменно можете розказати, куди у цьому потязі зникають люди?

– Люди… Кому тут потрібні люди? – тихо промимрило дівча.

– Чаю?

До купе вкотре зазирнула провідниця. Дівчина з вдячністю глянула на неї і ствердно закивала.

– Мені без цукру, – попросив святий отець.

– Цукор кожен кладе собі сам, – гордо сказала провідниця і пішла.

– Треба у неї поцікавитися про здорованя, – рішуче мовив я.

– Оце б не радив, – похитав головою святий отець. – Ще висадять, якщо здіймете паніку.

– Дістали вже своїм здорованем! – розсердилося дівча. – Хочете, покажу минулорічні фото? Зайняла друге місце.

Стала щось швидко гортати на телефоні.

– А чи є у тебе там Біблія? – поцікавився святий отець. – Про Давида і Голіафа, ото змагання було!

– Які ж ви… Старі! – знайшло нарешті потрібне слово дівча. – Піду, пошукаю вагон-ресторан.

– Направо, через один, – підказав святий отець. – А телефон краще лишити тут, аби не заважав.

Дівча слухняно поклало на столик мобільний і вийшло.

– До біса непотріб, – святий отець прочинив вікно і пожбурив телефон назовні.

– Що ви робите? – вигукнув я. Він здивовано глянув на мене:

– Прибираю.

– Так і поясните дівчині, коли повернеться?

– Не повернеться.

– Звідки впевненість?

– Бо для неї більше не має сенсу вертатися, що неясно?

Святий отець знизав плечима і знову відвернувся до вікна.

– Досить мовчати. Що ви приховуєте? – не втерпів я.

– Це ви від себе приховуєте, – мовив святий отець. – Вкотре і вкотре брешете самі собі. Чи взагалі уважно читали своє запрошення?

– Яке запрошення? – не второпав я.

– Те, що лежить в кишені. На весільній листівці…

І раптом зник. Розчинився прямо в повітрі, наче геть не було. Я ошелешено дивився на пусту полицю і, ледь отямившись, закричав:

– Допоможіть! Тут казна що зараз сталося.

В стіну купе сердито загупали.

– Що таке? – заскочила провідниця. – Що це ви лементуєте, наче дурний? Лякаєте пасажирів.

– Він осьдечки був, розумієте? – намагався їй пояснити, відчайдушно жестикулюючи.

– Ну і що, це ж не привід здіймати паніку? – суворо гримнула та.

– Здається, не розумієте… Сидів прямо тут, і…

– Бажаєте знову перевірити квитки, аби впевнитися, що тут ніхто не сидів? – поцікавилася провідниця. – Скоро кінцева, якось уже дотерпіть.

– Знову не розумієте…

– Хочете слушну пораду? Замовкніть і краще випийте чаю, заспокоює, – запропонувала провідниця. – Я зараз принесу.

І вийшла. В дверях купе з металевим лязготом клацнув засув.

– Не зрозумів?

Я спробував зрушити двері, але вони не рухались.

– Що за дурня?

Безсило сів на полицю.

– Що він мав на увазі, говорячи про запрошення?..

Я витягнув листівку і уважно вчитався в текст.

– Прибути… Третій годині… На поховання…

Раптом зомлів.

Далі стояло моє ім’я.

– Ні, це просто брат помилився! Він же змалку не сповна розуму. Як вони там можуть мене ховати, коли я тут і живий?

Знову відмовився вірити.

– Де ж тоді білий тунель? Світло в образі ангела?..

Двері купе важко заскрипіли і відчинилися. Всередину неквапливо зайшов старий. Тяжко дихаючи, як і в останній раз, коли бачив його живим. Старий усівся навпроти і визирнув у вікно.

– Гори… Ті ж самі гори… – втомлено пробурмотів він, глибоко зітхнувши.

– Батьку? – здивовано мовив я. Старий неохоче перевів на мене погляд.

– Ще й тебе сюди занесло…

– Звідки ти тут узявся?

– Де ж, по-твоєму, маю бути? Їду якраз на твоє весілля. Ось, – дістав таку саму листівку, яка була у мене.

– Наплодив оце байстрюків… Маю тепер учитися їх любити.

І, насилу піднявшись, вийшов.

Знову клацнув засув.

– Вже не зможеш навчитися! – ображено крикнув я. – Що ж раніше не захотів, коли нам це було потрібно, а не тобі?

Вкотре покрутив у руках запрошення. Дійсно, таке ж самісіньке, яке надсилали гостям, коли вирішили побратися. З… Як її… Наче ж тільки-но пам’ятав…

Спогади полишали пам’ять, залишаючи пустоту. Гори… Має щось бути з горами…

Уважно глянув на них і зрозумів нарешті: гори ідуть по колу.

– Та не існує кінцевої! – радісно вигукнув я. – Будемо жити вічно!

І пропав.

Розчинився на атоми і молекули, наче вгруз у чорну діру…

Через деякий час провідниця мовчки підняла з підлоги чиюсь весільну листівку і викинула у вікно.

– Більше не знадобиться. Пасажир забрати забув, – пояснила комусь.

– А до Медведівки довго? – поцікавився той.

– Звісно, то ж кінцева. Усі виходять на ній…