У вас немає майбутнього, – запевнив роботодавець і заглибився у папери, даючи зрозуміти, що розмову завершено.

– Але… – не здаюся я.

– Ніяких але. Ви в паспорт свій заглядали? Вам скільки років?

– До чого тут вік? – виправдовуюся.

– До того, що вкладати кошти у ваш розвиток безперспективно, бо через якийсь десяток літ підете на пенсію. Бажаю успіху в іншому місці!

Машина – майже ровесниця мене, дорослого, – їде по прямій, як стріла, дорозі повз рекламних щитів. “Пропонуємо… Запрошуємо… Спробуйте…” Скільки людей за кожною з цих реклам? Втомлених, заклопотаних… “Слухаю, чим можемо допомогти?” Ввічливо посміхається телефон, а на думці у нього одне й те ж саме: цей невдаха буде робити замовлення, чи знову (вкотре) нахабно краде мій час?

І зростаюча ненависть упереміш з роздратуванням, котрі треба майстерно ховати за штучним фасадом вимушеного добросердя. Інакше – попередження, потім звільнення. Бо нікому не треба менеджер-консультант, від якого пішов клієнт.

– Ох ти ж! – злякано вдарив по гальмам. Молодик з навушниками, встромленими у вуха, аж підскочив від несподіванки і закляк, не зводячи переляканих очей з автомобіля, що відчайдушно роздирає шини на дорожному покритті, намагаючись зупинитися вчасно.

– Дурень! Ти що, замріявся про майбутнє? Так його у тебе зовсім могло не бути, якби я їхав трохи швидше.

Молодик мовчки показав середній палець і, стукнувши кулаком по капоту, пішов далі.

– Оце за такими майбутнє. А тобі пора на смітник, – процідив сердито крізь зуби і поволі рушив, ненавидячи болісне та принизливе відчуття безсилля.

– Це ж ти, дурнику, скочив на дорогу переді мною. Себе маєш бити, а не мою машину…

– Заспокойся, – повторювала зазвичай у таких випадках дружина, коли сиділа поруч. – На всіх дурнів нервів не вистачить…

Рішуче труснув головою. Минуле спокусливо вабить солодкими спогадами, але потрібно дивитися у майбутнє – довгий, чорний тунель з примарним світлом десь у кінці і великими літерами на стінах: “Все буде добре!”

– Читай вголос і по складах: все буде добре. Не смій навіть сумніватися! – пошепки наказав собі. Видіння майбутнього миттю зреагувало, доповнюючись деталями.

– Робота… Буде тобі робота, щось на кшталт “доба через дві”… Звикнеш, втягнешся, будеш вчитися економити. Теж своєрідна гра – вижити попри все. Ти і навколишній світ, хто кого…

Чорний тунель потроху витягувався у видінні, світло поступово згасало…

– Та й гратися у виживання треба недовго. Як там каже теорія імовірності, з віком просто зростає вірогідність передчасної смерті? Спочатку в арифметичній, потім геометричній… А далі і сам незчуєшся, як дурні питання більше не турбуватимуть…

Звернув з дороги у магазин.

– Пакет потрібен? – цікавиться касир, скануючи хліб і пиво.

– А у вашому магазині якоїсь роботи немає? – питаю у відповідь.

Обидва заперечно хитаємо головою і винувато посміхаємося. Вона – бо нічим не може зарадити, а я – бо більше не можу собі дозволити купити пакет.

– А пиво дозволити можеш? – в’їдливо цікавиться совість.

– Іди ти, – відмахуюся роздратовано. – Не маєш права судити. Якби тебе не було, то, може, сидів би зараз на керівній посаді і не переймався думкою про сумне.

– Отак.. Бажаєш людині добре – а потім ще й винувате, – образилася совість. – Зате завдяки мені маєш купу радісних миттєвостей, які приємно згадати. Бо справжньої радості не буває у непорядних людей.

І знову б’юся з останніх сил, аби не ринути в спогади.

– Майбутнє? Його майже не залишилося, – регоче в уяві чорний тунель. – В твоєму віці час збирати каміння…

– З пункту А до пункту Б вирушила людина, – чується, наче з дитинства, суворий і роздратований голос шкільного вчителя. – Потрібно на відрізку відкласти точку, за якою немає більше майбутнього.

– А можна питання? – слухняно тягну руку. – Скажіть, де саме знаходиться той пункт Б? Аби хоч приблизно розрахувати, скільки лишилось йти.

– Мовчи, дурень, і насолоджуйся, поки тебе ще любить цивілізація, – наказує вчитель. – Бо з віком буде любити все менше й менше, аж поки не зненавидить. Роздратуванням водія – за те, що повільно переходиш дорогу. Театральною втомою чиновника, якому остогидло з ранку до вечора перераховувати твою пенсію. Нетерпінням власних онуків, що по-хазяйські задивлятимуться на квартиру, з нетерпінням чекаючи, коли нарешті дістанеться їм…

– Годі! Якщо живу – значить, має бути майбутнє, – сердито прогнав від себе невеселі думки. – Ніколи не пізно починати життя спочатку.

– Правильно, – підтримав чорний тунель. – Ось тобі трохи світла, щоб мав наснагу до нього йти.

І засліпив яскравим відблиском сонця.

Знову вдарив по гальмам, роздивляючись величезну кольорову пляму перед очима. Ззаду пронизливо загудів клаксон.

– Що, старий хрін, здурів ставати отак, посеред дороги?

– Пробачте, сонце в очі…

– Вдома, значить, сиди! Козел.

І поїхав на великому джипі, спересердя не жаліючи швидкості. Поки не розчинився вдалині.

– Треба було і в нього запитатися про роботу, – майнула в’їдлива думка. – Певно, він її має, коли купив такий автомобіль.

– Час збирати каміння, – нагадав я. – І його це не омине.

– Принаймі, має в чому відсидітися, – знизала плечима думка. – А ти що робив, коли був таким як він?

– Простіше сказати, чого тільки не робив, – ображено відповів.

– Отож, розпорошив задарма своє життя…

– Ну що, їдемо далі? – весело пропонує ді-джей на якомусь радіо. Погоджуюся і додаю трохи газу. Машина наче відчула подих свободи і безтурботно помчала трасою, насолоджуючись краєвидами.

– Ти в курсі, що ми виїхали за місто? – стривожено нагадав мозок.

Ствердно кивнув у відповідь.

– І що давно пропустили дорогу до дому?

– А що ти забув там, диван чи телевізор? – цікавлюся.

– Логіку! – майже волає мозок. – Нічого не розумію. Куди ми їдемо. навіщо?

– Не думай про це, насолоджуйся процесом, – порадив йому. – Он, бачиш зорі?

– Які ще зорі? – розхвилювався мозок. – Посеред дня окрім сонця не видно ніяких зорь.

– Але ж вони є, – наполягав я. – Спробуй-но уявити. Там – Плеяди, тут – Полярна зоря.

– Лікаря! – злякано репетував мозок. – Носій, здається, вже остаточно втратив зі мною зв’язок.

– Ось навіщо потрібно пиво, аби нарешті приспати тебе…

Вздовж дороги тягнулися безкінечні поля. Фура переді мною, здається, нікуди не поспішала, і це цілком влаштовувало.

– Давайте, летіть вперед, – підбадьорював інші автівки, що за найменшої нагоди спішили нас обігнати. – Тим швидше дістанетеся своєї власної точки, за якою настане час збирати каміння.

– Нагадую, що бензину є не так і багато, – заколивалася стрілка індикатора, загрозливо наближаючись до червоної позначки.

– Нормально, все одно назад не поїдемо, – заспокоїв її.

– Ой леле! – зблід з переляку мозок. – Що ти надумав, телепень?

– Їхатиму, доки вистачить пального. Далі йтиму пішки.

– Але куди? Навіщо? Де логіка? – верещав мозок.

– Ось дивися: з пункта А до пункта Б вирушив чоловік, – нагадав йому. – І куди б він не повертав, як би швидко не їхав, та на проведеній під шкільну лінійку прямій рано чи пізно дістанеться кінцевої точки. Без варіантів. Тож насправді немає різниці куди їхати, куди йти. Як тобі така логіка?

– Йо-о-ой, – злякано зойкнув мозок і знову стих. Я у відповідь посміхнувся.

– Ну що, кохана, поставити нашу улюблену?

Уявне жіноче обличчя ледве кивнуло і зручніше вмостилося у пустому пасажирському кріслі.

– А я зберіг. Навіть майже не слухав, аби не зіпсувати.

Обережно дістав стару, присипану пилом касету і встромив у магнітофон. Крізь тріскотіня і шум заграла мелодія.

– Подобається? – поцікавився. Уявне жіноче обличчя вдячно кивнуло й назавжди розчинилося серед спогадів.

– Ну нарешті! – зраділи спогади. – Хіба у твоєму віці пристойно думати про майбутнє? Давай-но ліпше переосмислювати життя.

– Ідіть ви к бісу, – вкотре прогнав їх геть. Потім дістав касету з магнітофону і пожбурив у відкрите вікно.

– Як мушу жити, то треба думати про майбутнє…

– Вертайся!

Мозок знову прокинувся. Важкий і плутаний, наче після добрячої дози алкоголю.

– Поїхали вже додому, я все пробачу.

– А що там у мене вдома? – знизав плечима. – Все та ж безвихідь. Пуста самотність, жодної перспективи.

– Ну от, – погодився мозок. – Принаймі достеменно відомо, чого чекати. А що буде там, попереду?

– От і побачим.

Ще дужче натиснув на газ.

– Давай, принаймі, спробуємо мислити, – відчайдушно вмовляв мозок. – Зараз же навіть землянки в лісі не викопаєш без відповідного дозволу. Дичину не вполюєш без ліцензії, город не засієш без довідки права власності. Куди зібрався втекти? Де ховатися? Єдине для тебе місце у цій тюрмі, яку звела на планеті наша всебічно розвинена цивілізація, лишилося далеко позаду – в невеличкій бетонній дірі, що зветься квартирою…

– Вільному буде воля, – вголос відповів йому. Мозок напружено замислився і знову кудись пропав.

Дорога все ще тягнулася далеко за обрій, наче не мала кінця. Сонце поволі сховалося від людей, поступившись місцем нічній темряві.

– Он, подивися, зорі! – показав пальцем у нічне небо, сидячи на прохолодній траві посеред широкого степу і насолоджуючись пивом. Мозок не відповів.

– Уявити тільки… Тисячі, навіть мільйони світових років – а наше око здатне їх роздивитися… Як далеко ми бачимо, зводячи очі в небо? Певно, що набагато далі, аніж міфічний пункт Б.

– Відмовляюся думати, – ображено буркнув мозок.

– Ну і добре. Для вирішення цієї загадки попереду все життя.

Щільніше закутався в плед, який узяв з собою з автомобіля, ліг на землю і сонно заплющив очі.

– Комарі… Мурахи… Антисанітарія… – мимрив мозок. – А вдома – диван, телевізор, центральне опалення взимку та восени…

– Немає ніякого вдома, – рішуче подумав я – Це ще один привид минулого, в якому ми вже були. А у майбутньому буде усе інакше.

– Побачимо, – примирливо мовив мозок. – Маю надію, що холод, голод і здоровий глузд скоро повернуть нас у звичне і тепле ліжко.

– А я маю тільки напрямок до пункту Б. І, чорт забирай, хай, краще, пройду по ньому цікавим і незвіданим шляхом, ніж буду тихо чекати, доки не розчавить вагою зібраного каміння…

І під співуче тріскотіння нічних коників, втомлений і заспокоєний, нарешті поринув в сон.