Дощ вперіщив раптово, немов земля перевернулася догори дригом і ріки, моря, озера ринули вниз. Суцільна стіна води не дозволяла навіть розгледіти пальці витягнутої руки. А від потужного грому, що розірвав навпіл повітря, злякано заволали сигналізації кинутих бездушними водіями просто неба автівок.

– От оказія! – прокричав поруч незнайомець, намагаючись відкрити поламану парасольку. – Потримаєте?

Вручивши мені ту парасольку, заліз рукою за пазуху брезентового плаща і дістав звідти ще одну.

– Ну ж бо! – щосили натиснув на кнопку. Парасолька слухняно клацнула і відкрилася, заховавши нас від холодної осінньої зливи.

– Ніяк не збагну: чи то за собою всюди приношу дощ, чи злива трапляється скрізь, де бажаю з’явитися, – пожалівся незнайомець, розглядаючи мого наскрізь змоклого джемпера. – А ви, бачу, легковажно відноситесь до погоди. З таким відношенням застуди не оминути.

– Побачимо, – роздратовано процідив крізь стиснуті зуби, підстрибуючи від холоду. – Беріть уже свій зламаний зонтик, та буду бігти.

І тицьнув несправну парасольку йому до рук.

– Божечки, це ж ви мерзнете! – стурбовано вигукнув незнайомець. – Ходімте, прошу, зі мною. Треба зігрітися.

І, вхопивши мене за комір, із надлюдською силою підняв над землею і кинув у найближчу калюжу.

– Ох ти ж!.. – вихопилось у мене, доки не зрозумів, що падаю в прірву.

Чорну, мов найчорніша ніч. Цяточка, котра недавно була ще сірим похмурим небом, розчинилася в чорноті, не лишивши ані краплини світла.

– Ох ти ж! – крикнуло щось унизу і повз мене з переляканим зойком, не стидаючись міцної лайки, промайнуло якесь єство.

«Звідки знаєш, де верх, де низ?» – не встигла довідатися випадкова думка, як сліпучо яскраве світло зненацька вдарило в очі, зробивши мене сліпим.

– Так-так-так… – мовив хтось, торкнувши моє плече. – Ну а це що?

– Не лишати ж його на милість гострої пневмонії, – відповів знайомий голос. – І крім того, це ж через мене, мабуть, почався дощ.

– А як блискавкою ударить, чи цеглою гепне, чи раптом якийсь зашквар, – що тоді? Будеш так само перти усе сюди, картаючись комплексом провини?

– Але навіщо створювати життя, якщо не оберігати, не піклуватися, не…

– Ти вже сьогодні пив? Будеш наливку?

Знайомий голос замовк і, спрагло ковтнувши думку, замислився:

– А давай!

Очі поволі одужували, нечіткі контури набували форму. У альтанці з чистого мармуру посеред залитої сонцем галявини сиділи два незнайомих мені чоловіки. Розкинувши величезні крила, вони поважно сьорбали криваво-чорний напій.

– Хто ви? – обережно поцікавився я, з подивом роздивляючись довге пір’я.

– Сказати? – про всяк випадок перепитав знайомий вже незнайомець. Його співбесідник мовчки знизав плечима.

– Янголи? – спробував здогадатися самотужки.

– От бачиш, знову те саме! – роздратовано одказав співбесідник. – Чи ми тебе називаємо жабою чи гельмінтом, бо маєш лупаті очі й гладеньку шкіру?

– У гельмінтів немає лупатих очей, – зауважив мій незнайомець і легенько торкнув себе вказівним пальцем.

– Я Гаврило. А то – Мишко.

– І не якісь там Гавриїли чи Міхаїли, а саме так, – наполіг Мишко. – Хоча, кому я пояснюю, і навіщо?..

– Пити будеш? – запропонував Гаврило, клацнувши пальцями. Прямо переді мною в повітрі зависла пляшка, з’явившись нізвідки.

– Ми, до речі, стягли з тебе мокрий одяг, – вів далі Гаврило. – Але такого фасону на заміну знайти не вийшло. Тож як воно, зручно в тозі? Сам імператор Тіберій її носив.

– Правда він хворів на коросту, але за тисячу років бацили давно повиздихали, – додав Мишко. – А взагалі веселі були часи. От уяви собі: перша весільна ніч молодят, чий союз вирішує долю цілого світу. У неї – воші й короста, у нього – лишай і ще й обкидало чиряками. А треба ж якось робити наслідного принца…

– Перепрошую, але із цим сказали до вас, – нізвідки вигулькнув оголений чоловік, сором’язливо прикриваючись долонею і боязко стискаючи клаптик паперу.

– Печаті є?

Мишко прискіпливо роздивився папір.

– Можна. Давай, Гаврило…

Той неквапливо встав і, розім’явши пальці, раптом вхопив чоловіка та з усієї сили кинув об землю. Земля розверзлася, явивши глибоку діру.

– Ох ти ж!.. – перелякано заверещав чоловік, провалюючись у прірву.

– Будь слухняним і як виростеш, то багато не пий! – крикнув услід Мишко.

– Щоб вас!.. – долинула із діри відбірна лайка.

– Хлопчик, три двісті, – задоволено мовив Гаврило, ляснувши у долоні. Діра затягнулася, рясно вкрившись квітучими волошками.

– Три двісті, майже мужик, – зауважив Мишко, підіймаючи келих. – Ну, за нове життя!

Я витріщався на місце, де була прірва, і, роззявивши рота, намагався не повірити у побачене.

– Хлопчик, сімдесят вісім, – тихо мовив Мишко, кивнувши в мій бік. – Судячи з морди лиця, скоро назветься пророком і піде учити світ про двох алкоголіків, які творять чудеса… Ти би його назад закинув, чи що?

– Пий-но, друже, – Гаврило силоміць встромив відкриту пляшку мені до рота. Міцний напій відразу обпік горлянку і розлився приємним теплом по тілу.

– То воно сп’яну привиділося? – свідомо вхопився я за останню соломинку, на якій балансувала над прірвою уся відома реальність.

– Звісно, що сп’яну. Хіба буває інакше? – хитро підморгнув Мишко. – Скажи-но краще, чим переймається зараз твоя душа?

– Розумієте, життя – це така складнюща штука… – розпочав я здалеку. – От, скажімо, є величезний світ, а є малесенький, окремий для кожного з нас…

– Почалося, – зітхнув Мишко. – Вже проповідує. А казав тобі, не тягни сюди все підряд. Бо тепер-но куди не плюнь – як не деві Хрістос, то якісь посланники Божі…

– Я лише намагаюся пояснити! – спробував виправдатися. – Бо не можна лишитися осторонь, замкнутися у невеличкому світі, коли йде війна…

– Яка ще війна? – схвильовано перепитав Гаврило. – Людство знову докотилося до війни?

– Та хлопець просто трішечки перепив, – заспокоїв його Мишко. – Ходи-но сюди…

Він раптом потягнув мене за руку і, обійнявши міцно, швидко зашепотів:

– Ти, хлопе, може, чув про Великий потоп? Саме тоді наш приятель поплентався зупиняти якусь війну. Довго вмовляв царів, і погрожував, і на розум тиснути намагався. Врешті-решт не втримався і розійшовся так, що один лиш Ной зумів якось вижити. Далі, як розумієш, інцест, деградація популяції… Ой, не раджу тепер відправляти його вгамовувати те людство, що утворилося після Ноя!

– Тепер він брехатиме, так? – насуплено мовив Гаврило. – От усього лише раз в житті, якийсь невеличкий потоп…

– За те, що буває в житті усього лиш раз! За справжнє кохання і невеличкий потоп, – раптом гримнув Мишко, хвацько здіймаючи келих. – Справжні мужчини п’ють стоячи і до дна…

День минув непомітно. Сонце закотилося за лінію горизонту, явивши нам незнайомі зорі. Посеред неба висіла велика чорна діра.

– То безпечна, декоративна, – мовив Мишко, вказавши на неї пальцем. – Аби не забувати, що все на світі не вічне.

Гаврило зручно вмостився на волошках неподалік і солодко спав, накрившись крилами та залишивши недопитий келих.

– Де я? – нарешті виринула крізь хміль перша зважена думка. – Як опинився тут?

– Гавриїл має добре серце, тому категорично не терпить зло, жорстокість і надмірну жадобу, що спонукає до вбивства, – сказав Мишко. – Тож ми створили для нього таке собі гарне місце, у якому приємно проводити вічність.

– Гавриїл?..

– Знав би ти, як карталося його серце після потопу… Має пити, аби забутися. А забутися, аби раптом знову не зруйнувати світ.

Незнайома крилата істота, що називала себе Мишком, піднялася з-за столу і турботливо накрила Гавриїла теплою плащаницею.

– Ось ти згадав про війну, несвідомо попросив допомоги. Але як можна допомогти людям просякнутим взаємною ненавистю, радістю до чужої смерті? Хіба що винищити їх вщент і створити нових, сподіваючись, що вийде краще.

Істота невесело посміхнулася.

– Гавриїла буває тягне подивитися, що там коїться на Землі. Доводиться насилати зливу, аби заховати вас за стіною води і зайве нагадати про наслідки. Проте, боюся, що він таки відшукає спосіб побачити справжнє обличчя людства. І знову почне трощити усе довкола, аби почати спочатку… Хто знає, може й вийде у нього сотворити таких істот, які нарешті зуміють радіти життю, як найдорожчому дару творця бездушній матерії. Але ж не знати того напевно…

– А може, і ми навчимося радіти життю? – припустив я. – Зможемо стати іншими?

– Банальне кліше замість здорової думки – то ще одна з прикрих ознак деградації, – відповіла істота. – Давай-но краще відправлю тебе назад. Це буде геть не боляче, але неймовірно страшно. Недарма ж бо кожна жива душа, що народжується на світ, ридає ридма, згадуючи цей страх.

Земля раптом щезла з-під ніг і я, миттю похоловши, упав у прірву…